Зворотний зв'язок

Симон Петлюра: повернення з еміграції

Найпомітнішою і водночас найсуперечнішою в українській історії, до недавнього часу мало вивченою, є постать С. Петлюри. Його діяльність має широкий спектр оцінок: від керівника української буржуазно-націоналістичної контрреволюції, лідера Української соціал-демократичної робітничої партії, одного з організаторів Центральної ради (1917 р.) і Директорії (1918 р.) до “жовтоблакитного сепаратиста”, галицько-австро-німецького запроданця.

Сьогодны можна сподіватися, на об’єктивну оцінку постаті діяльності цієї людини. Досліджено документальні матеріали, статті, листи С. Петлюри, які збереглися в Бібліотеці ім. С. Петлюри в Парижі і передані з особистої колекції професора Лисого в бібліотеку Ніжинського державного педагогічного університету нашими земляками представниками з української діаспори в Канаді.

Майбутній Головний отаман війська України, Голова Директорії Української Народної Республіки народився 10 (23 н. ст.) травня 1879 р. у сім’ї полтавських міщан Ольги Олександрівни та Василя Павловича Петлюри. Маючи глибокий козацький корінь (по батькові), широкі духовні засади (по матері) Симон виховувався в традиціях полтавської землі.

Будучи вихованцем з незаможної, багатодітної родини, Симон здобув непогану для того часу освіту. У 1895 р. закінчивши Полтавську бурсу, він вступив до Полтавської народної семінарії. Невдоволений нудним викладанням архаїчних предметів, С. Петлюра з цікавістю вивчав історію української культури.

На формування світогляду вплинуло те, що він народився і виріс на Полтавщині, славній козацькими традиціями та відомою Полтавською битвою. На потяг Петлюри до літературно-мистецьких тем здійснили вплив “Кобзар” Т. Г. Шевченка, творчість класика української літератури І. П. Котляревського, який мешкав у Полтаві, ідеї визнаного лідера тогочасного українського руху, відомого композитора М. В. Лисенка.

На правах ватажка учнівської молоді Полтавської духовної семінарії (без дозволу керівництва) запросив до навчального закладу відомого композитора. Є відомості про вшанування композитора самодіяльним хором семінарії, який виконав кілька музичних творів Лисенка. За це С.Петлюра був виключений з семінарії з негативними характеристиками.

У 1902 р. С. Петлюра співробітничає у “Літературно-науковому віснику”, який редагує М.Грушевський у Львові. На Кубані, в експедиції професора Ф.А. Щербини С.Петлюра знайомиться з історією України, зокрема такого унікального явища як козаччина. В роки першої російської революції ґрунтовно займається літературою та видавничою справами, працюючи в журналах “Вільна Україна”, “Україна”, в газеті “Рада”.

Протягом 1907-1913 рр. С. Петлюра пише свої кращі статті, літературно-критичні нариси, присвячені визначним діячам української літератури і театру. Зокрема, М. Заньковецькій, яку він назвав “Історичною фігурою в нашому національному відродженні” [6;150], Т. Шевченку, І. Франку, І. Карпенку-Карому, М. Коцюбинському, М. Лисенку та іншим.

Симон Петлюра був глибоко переконаний у тому, що культура українського народу займає почесне місце серед слов’янських народів. А тому вважав, що український народ з давньою, великою, оригінальною, самостійною культурою повинен мати ті ж самі форми і свого державного життя.

Дуже багато уваги С. Петлюра приділяє питанню засвоєння культури народу, яке починається з сім’ї і школи, де зберігаються традиції, мова, формується національний характер, національна самосвідомість. Школа використовує культурні і освітні здобутки, прогресивні традиції, забезпечує оволодіння основами національної і світової культури, орієнтуючись на перспективу розвитку духовного та інтелектуального потенціалу майбутньої нації.

Так, у своїй статті “Стан народної освіти та медицини в Полтавщині в цифрах” [4;152] він пише про становище українських шкіл і їх можливості в справі виховання підростаючого покоління України: “До першого січня 1900 року в Полтавщині було 870 народних шкіл, як для такої великої округи дуже мало. У кожній школі вчилося пересічно душ 60. Коли взяти на увагу, що в Полтавщині живе 2.922.500 чоловіка (до 1 січня 1900 року), а дітей шкільного зросту 204.575 чол., то для того, щоб задовольнити потреби в освіті дітей, треба було мати 3.409 комплектів або кляс. В дійсності, кляс (комплектів) було усього тільки 918 (на 870 шкіл), значить у школах училося трохи більше як 1/3 потрібного числа дітей шкільного зросту (36,9 %). Взагалі по губернії одна школа приходилась на просторінь в 51,5 кв. верстви (в 1898 р.) і в 49,9 кв. в (в1899 р). На одного учителя приходилось від 45 до 68 учеників. Цікаво підкреслити дуже низький % дівчаток у школах: їх (шкільного зросту) було всього тільки 14 % (в 1899 р.)... Але ті школи, що є, не геть то гарно обставлені. Принаймі що дотикається шкільних бібліотек, то їх зовсім нема при школах, або вони дуже бідно поставлені. Такій стан-недостачею матеріальних засобів, браком фінансів” [4, 152, 153].Причини цього С. Петлюра вбачає у відношенні царського уряду до українського робітника, яке видно із жорстокого закону 1876 р. про заборону вчитися в школах на рідній мові, читати книжки, написані українською мовою. Цей закон свідчить про те, що уряд добре знав, “... що то значить для робочого люду його рідна мова. Вона як те повітря для чоловіка; без неї не можна робітникові не успішно просвітитися, ні правдивими очима поглянути на те, що діється навкруги, щоб якомога скоріше позбавитись тих злиднів, якими заповнене все його життя”, [5;199].


Реферати!

У нас ви зможете знайти і ознайомитися з рефератами на будь-яку тему.







Не знайшли потрібний реферат ?

Замовте написання реферату на потрібну Вам тему

Замовити реферат