Епоха просвітництва в Європі і на Україні

1) Просвітництво — це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до індустріального сус¬пільства. Інтелектуальні представники її проповідували со¬ціальну та політичну емансипацію третього стану (міщан і селян); встановлення "царства розуму", заснованого на природному рівноправ'ї людей, політичній свободі і гро¬мадянській рівності; ставили за мету поширення знань: дати народу освіту і "просвітити" монархів відносно змісту "іс¬тинного" людського суспільства. Тим самим новітні посту¬лати спричинили надлам старої феодальної організації.

Ідеї Просвітництва справили такий величезний вплив на всі напрямки духовного життя європейського суспільства, що дали назву новій культурно-історичній добі. До речі, зга¬дувана епоха, на відміну від попередніх, сама дала собі ім'я: термін "просвітництво" використовують ідеологи Про¬світництва — Вольтер і Гердер. Остаточно закріпила цей термін у науці стаття І. Канта "Що таке Просвітництво?" (1784р.).

За часом доба Просвітництва — це середина XVII — XVIII ст. Ідеї Просвітництва проростають спочатку в Англії, потім у Франції, пізніше — в Німеччині, Італії та в інших країнах Європи. Розвиток європейської культури так чи інакше відбувався під знаком ідей Просвітництва. Але найчисленніший, збагачений яскравими талантами загін просвітителів сформувався у Франції: саме звідсіля, несу¬чи на собі печатку французького генія, ідеї Просвітництва поширилися по всій Європі.

Перш ніж дати загальну характеристику культурі доби Просвітництва, зупинимося на характерних спільних ри¬сах та специфічних відмінностях Просвітництва в різних країнах. Характерними рисами Просвітництва є:

1. Прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справед¬ливості", рівності.

Продовжуючи започатковану на рубежі XVII—XVIII ст. раціоналістичну систему в європейському культурному розвитку, Просвітництво сповідувало справжній "культ розуму", вбачаючи в ньому той "архімедів важіль", за до¬помогою якого можна перевернути всю систему громад¬ського та духовного життя. Проголошене просвітителями царство розуму за своєю історичною сутністю було не чим іншим, як ідеалізованим здоровим глуздом буржуазії, кот¬ра готувала собі ідейні засади приходу до влади.

Проте, незважаючи на своє всевладдя, розум повинен був рахуватися з тим, що наявні умови (абсолютистська влада ще була досить сильною) не дозволяли здійснити практичне перетворення суспільства.

2. Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства.

Визначальним моментом культурного життя епохи Про¬світництва була безмежна віра в перетворювальні можли¬вості освіти. Передові люди того часу докладали значних зусиль для поширення знань серед усіх верств суспільства, відводячи просвіті провідну роль у прогресивному розвит¬ку людства у руслі загального добра й справедливості. Слід зазначити, що Просвітництво розумілося ширше, ніж про¬сте розповсюдження знань і освіти, воно включало в себе моральне та громадянське виховання, а також утверджен¬ня "істинних" уявлень про світ, суспільство та людину — на противагу "хибним" ідеям старого світу. Постулати Просвітництва не несли в собі революційного запалу, проте саме вони започаткували те соціальне піднесення, яке завершилося Французькою буржуазною революцією 1789— 1794рр.

3. Вони прагнули розкувати розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню.

4. Просвітителі вірили в людину, її розум і високе по¬кликання. Цим вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.

2) Якщо говорити про загальну характеристику художньої культури доби Просвітництва, то слід відзначити, що вона є новим відкриттям, новим щаблем на шляху розвитку світової планетарної художньої культури, їй властиве таке художнє сприйняття, як інтимність, ліризм, гостра спо¬стережливість, проникнення в людські пристрасті і харак¬тери. Водночас, здобутки художньої культури доби Просвітництва, досягнуті ціною втрати універсальної повно¬ти у зображенні духовного життя, цілісності у втіленні ес¬тетичних ідеалів суспільства, властивих мистецтву попе¬редніх років.

Замість свавільного індивідуаліста епохи Відродження і регламентованого підданого періоду класицизму в XVII ст. героєм мистецтва стає громадянин, який утверджує свободу в рамках політики. Д. Дефо, Д. Свіфт, Г. Фіддінг, Г. Лессінг, А. Лесаж, П. Бомарше, Вольтер, Д. Дідро репрезентують у своїй творчості розумне, саму природність людини. Для них розв'язання усіх колізій зумовлено просвітленням життя, розумом, знаннями.Просвітницький раціоналізм найінтенсивніше наповню¬вався гуманістичним змістом. Так, якщо в класицизмі "розумність" творів мистецтва була показником їхніх художніх якостей, то тепер вона сприймається і як додаткове свідоцт¬во його моральних вартостей. Краса і добро все тісніше зближуються через посередництво істини. Звідси — моралі¬заторський пафос самого мистецтва Просвітництва та зро¬стаючий інтерес до проблеми піднесеного. Реалізм Про¬світництва вже не висуває таких могутніх титанів, як мис¬тецтво Відродження. Велич духу, неймовірна напруга загальнолюдських пристрастей замінюється дещо спритні¬стю винахідливого героя.

Мистецтво демократизується і звертається до життєвого матеріалу найрізноманітніших верств, залучаючи низи су¬спільства. Уважно простежується суспільне життя людей. Провідним жанром у літературі стає соціально-побутовий роман. Площина уваги художників весь час розширюється. Класицизм як домінуючий напрям у літературі і мистецтві поступається сентименталізму (сентимент — почуття), а при¬близно з 60-х років XVIII ст. — також і романтизму.

3) Формування світоглядних орієнтирів Просвітницт¬ва пов'язане не лише з загальною атмосферою доби, а й з бурхливим розвитком природничих наук і філософії.

Виникненню матеріалізму XVIII ст. сприяв майже 300-річний досвід зростання нового природознавства, по¬кликаного до життя зародженням і поширенням капіталі¬стичного способу виробництва.

Потреби інтенсивного розвитку продуктивних сил при¬вели до того, що нове природознавство на противагу схо¬ластиці повернулося лицем до "тлінної" природи, зверну¬лося до експериментального вивчення властивостей матерії, законів руху земних і небесних тіл, до встановлення фізи-ко-математичних виражень цих законів. Допитливий людський розум на страх церкві почав проникати в таєм¬ниці не тільки неорганічного, але й органічного світу. Ве¬личезним успіхом фізіології XVIII ст. стало відкриття І. Гар-веєм кровообігу. Були написані праці, що встановлювали залежність психічних явищ від стану людського тіла. І тим самим підготували висновки, які заперечували суб¬станціональність душі.

Просвітництво XVIII ст. спиралося на видатні відкрит¬тя Р. Декарта, І. Ньютона і Г. В. Лейбніца в галузі фізики і математики, на перші досягнення передової біологічної думки, завдяки чому поступово витіснялися релігійні і спіритичні погляди на сутність життя, віталістичні та тео¬логічні уявлення, встановлювалися природні причинно-наслідкові зв'язки і закономірності життєвих процесів. Біологія була тоді ще далека від скільки-небудь широких наукових узагальнень. Однак праці У. Гарвея, М. Мальпігі, Я. Сваммердама, Ф. Реді, А. Левенгука в галузі анатомії, фізіології й ембріології вже давали матеріал для обґрунту¬вання матеріалістичної думки про те, що життєві явища такі ж пізнавані, як і всі інші, і мають у своїй основі не загад¬кові містичні чи ірраціональні начала, а природні фізико-хімічні процеси.

Своєрідною енциклопедією була для просвітителів-філо-софів XVIII ст. багатотомна "Природнича історія" Бюф-фона і його співпрацівників. Прогресивний мислитель, лю¬дина енциклопедичних знань, Ж. Бюффон (1707—1788), вступаючи в суперечність з пануючими в природознавстві поглядами, зробив спробу звести сукупно найважливіші досягнення природничих наук своєї епохи. Його окремі здогади про еволюційний розвиток органічного і неорга¬нічного світу Землі були спрямовані проти грубого і наївно¬го релігійно-догматичного мислення.

Усередині XVIII ст. природничі науки, зробивши знач¬ний крок уперед у матеріалістичній інтерпретації явищ природи, перервали, по суті, свої зв'язки з релігією і мета¬фізикою. Однак фактичною відмінністю цієї доби є нерів¬номірний розвиток різних галузей природознавства. На той час, коли механіка твердих тіл і математика досягли висо¬кого щаблю, хімія, біологія й інші науки знаходилися ще на етапі становлення.Такий нерівномірний поступ наукових знань проявлявся і в медицині. Незважаючи на досягнення анатомії, фізіоло¬гія з клінікою (а особливо головна клінічна спеціальність — терапія) протягом довгого часу відставали. Великий вклад у процес становлення клінічного навчання студентів здійснив Лейденський університет, при якому була ство¬рена в XVII ст. клініка. Лейден у XVII ст. став науковим центром. У його університеті працювали К. Лінней, Р. Де-карт, Ж. Ламетрі, X. Гюйгенс. Особливо значну роль у за¬провадженні клінічного навчання відіграв Герман Бургав (1668—1738), який викладав у цьому університеті клініку внутрішніх захворювань і патології. Основний принцип навчання, який він пропонував, це навчання біля постелі хворого. До Бургава приїздили вчитися лікарі з інших країн, його називали "вчителем всієї Європи". Учнями Бургава були фізіолог Альбрехт Голлер у Німеччині, французький лікар Ламетрі, клініцист Ван Світен у Відні. В Росії мето¬ди Бургава підтримував і популяризував засновник Московського госпіталю Микола Бідлоо. Недоліком у діяльності Бургава було те, що всі процеси, які відбуваються в організмі людини, він пояснював з погляду механіки.

Нові підходи до розвитку медичних знань проповідував французький вчений Ж. Ламетрі (1709—1751). В головно¬му своєму творі "Людина —машина" він проголосив про¬граму вивчення життєвих процесів шляхом дослідів і зак¬ликав до перебудови фізіологічної науки на матеріалі¬стичній основі, за що піддавався переслідуванням з боку церкви і змушений був виїхати до Німеччини.

Початок патологічної анатомії поклав італійський лікар Джованні Баттіста Морганьї (1682—1771). Свої наукові ви¬сновки Морганьї зробив на основі великої кількості дослі¬джень і створив найціннішу наукову працю з патології, яка заклала основи цієї науки. Вчений стверджував, що кожна хвороба має своє місцезнаходження, кожній хворобі пере¬дують певні матеріальні зміни в тому чи іншому органі тіла, розтин трупа дає можливість встановити хворобливі зміни органів. Таким чином, дослідник визначив місце патоло¬гічної анатомії як складової частини клінічної медицини.

За реформу медичної освіти виступав французький вче¬ний П. Ж. Кабаніс (1757—1808). Він підтримав ідею ство¬рення медичних шкіл при великих лікарнях, щоб навчан¬ня учнів відбувалося біля постелі хворого, щоб таким чи¬ном лікар умів лікувати, а не тільки показувати свої знання під час диспутів.

На рубежі XVII—XVIII ст. культура, наука і, зокрема, медицина набувають кардинально нових рис. Боротьба за новітні ідеї здійснюється в умовах конфлікту між матеріа¬лістичними і метафізичними поглядами, проте, переборю¬ючи різноманітні труднощі, медицина в окремих галузях досягла значних успіхів.

4) Соціально-економічні перетворення доби Просвіт¬ництва вплинули на духовний світ людей, змінили їхні духовні запити та ідеали. Велике значення мало втілення нових суспільних ідей у літературі.

Разом з філософами-просвітителями прогресивні пись¬менники закликали до розвитку суспільства, заснованого на приватній власності. Найбільш радикальні автори ви¬сували ідеї рівності людей у правах, стояли вище соціаль¬но-верствової обмеженості та нерідко висловлювали ідеа¬ли, популярні серед широких народних мас.

Просвітителі підпорядкували свою художню творчість завданню перебудови суспільства, їхні твори носили глибокий філософський характер. У ряді випадків — це своєрідні белетризовані філософські трактати. Звідси і де¬яка раціоналістичність художньої творчості просвітителів. Борючись за перебудову суспільства, утверджуючи прин¬цип активного впливу художника на громадську думку, вони створили нові жанри філософсько-політичного рома¬ну, морально-політичної драми і гротескно-комедійного памфлету. При цьому широко використовували літературні форми старих майстрів: памфлети Лукіяна, філософську поему Лукреція, сатиричну літературу Ренесансу, твори Еразма Роттердамського, Франсуа Рабле, Томаса Мора, яких вважали своїми ідейними попередниками. Відстою¬ючи демократичні напрями мистецтва, просвітителі ввели в літературу нового героя — простолюдина. В якості пози¬тивного образу митці оспівали і прославили його працю, його мораль, співчутливо і проникливе показали його страждання. Викриваючи сваволю панівних станів, вони сміливо вводили в літературу критичний елемент. Вони дали світу твори високого політичного і художнього значення.

У своїй творчості просвітителі-літератори використову¬вали три основні типи художнього мислення : класичний, романтичний і реалістичний.Класицизм XVIII ст., незважаючи на безперечну свою схожість із класицизмом XVII ст., все ж не був прямим нащадком останнього, а являв собою принципово нове історико-художнє явище. Якщо класицизм XVII ст. форму¬вався в умовах консолідації націй, коли абсолютна монар¬хія відігравала значною мірою позитивну роль у суспіль¬ному житті, і не піднімався до заперечення наявних сус¬пільних відносин, то класицизм XVIII ст. відзначався антифеодальною спрямованістю, оскільки він розвивався в умовах, коли буржуазія готувалася до вирішального штур¬му феодальних бастіонів.

Сентименталізм (від фр. «епіітепі — чуття) був своєрід¬ною реакцією на надмірний раціоналізм класицизму з його нехтуванням почуттями простої людини. Ідеалам просвіт¬ницького класицизму, котрий виріс на ґрунті "само-задоволеного" розуму, сентименталізм протиставив ідеал "природної людини", складений з елементів утопії. Проте саме цей мотив-ідеал захистив культуру Просвітництва від всевладдя логічного холодного розуму, став запорукою розвитку її майбутнього.

Розуміння людини як такої, що живе за законами при¬роди, стало відправним моментом раціоналізму в його по¬мірковано критичному варіанті. Визначається нова культурна цінність — художня правда, яка відкрила шлях реаліс¬тичному мистецтву.

Найбільшого свого розвитку просвітницький реалізм (від лат. геаіік — речовий, дійсний) досяг в Англії, яка в середині XVII ст. стала на шлях капіталізму. Саме в Англії з'являється принципово відмінна від традиційної придворно-аристо¬кратичної аудиторії аудиторія масова, з новими вимогами та естетичними смаками. Складалася вона переважно з представ¬ників так званого третього стану, які жадали бачити в мис¬тецьких творах реалії життя. Це зумовило той факт, що саме в Англії просвітницький реалізм став провідним напрямком художньої творчості.

Головним жанром у літературі XVIII ст. стає соціально-побутовий роман.

Одним з найбільш відомих англійських письменників доби Просвітництва був Д. Дефо (1660—1731), автор памф¬летів, у яких засуджувалися переслідування передових людей, висміювалися пересуди та пихатість англійської аристократії. Небачену славу приніс йому роман "Робін-зон Крузо". Неперехідна цінність цього твору полягає у прославленні сміливого пошуку і відкриття нових земель, возвеличенні мужності, наполегливості, людської праці та винахідливості, відчайдушної боротьби з небезпекою.

Чимало передових, близьких народові ідей, висловив у своїх творах великий англійський письменник-сатирик Дж. Свіфт (1667—1745). В широко відомому романі "Манд¬ри Гулівера" під виглядом казкових подорожей свого ге¬роя він висміяв вади сучасного йому суспільства: чван¬ливість, жадібність, підозрілість, свавілля, несправедливість, інтриги. Дж. Свіфт висловив свою думку про нікчемність тогочасного життя, алегорично переніс втілення людсько¬го благородства на коней. Його роман — глибокий і склад¬ний філософсько-сатиричний твір.

Розглядаючи історію англійської літератури XVIII ст., не можна не згадати шотландського поета Р. Бернса (1749— 1796). У своїх поезіях він змальовував образи селян ("Був бідний фермер батько мій"), виступав проти соціального й національного гноблення ("Веселі жебраки"). Революцій¬ними настроями пройняті його твори періоду Французь¬кої буржуазної революції 1789 р. — "Дерево свободи", "Чес¬на бідність".

Важливий крок у напрямку реалістичного відображен¬ня дійсності здійснила французька художня література епохи Просвітництва. Значний вплив на неї справили ре¬алістичні традиції іспанського роману і творчість таких англійських письменників, як Дефо і Свіфт. Але літерату¬ра Просвітництва у Франції мала також найближчих по¬передників у своїй країні, насамперед в особі видатного письменника Алена Рене Лесажа (1668—1747). Його сати¬ричний роман "Кривий біс" і особливо "Пригоди Жіль Блаза із Сантільяни" дають панорамну картину суспільних відносин, висувають на перше місце кмітливого і спосте¬режливого простолюдина, викривають звичаї аристократії, чиновників, духовенства; піднімають завісу над справжні¬ми мотивами їхніх вчинків.

У творіннях Вольтера і Руссо французька художня літе¬ратура безпосередньо зливається з передовою громадською думкою епохи Просвітництва. Боротьба за нові естетичні ідеали досягає кульмінації в період розквіту діяльності Д. Дідро.Найвидатнішим представником німецької літератури кінця XVIII — початку XIX ст. був поет і мислитель Й. В. Гете (1749—1832), один із найосвіченіших людей свого часу. Глибоко зрозумівши значення французької революції, він, однак, негативно поставився до революційного насиль¬ства, бо був переконаний, що більше користі дадуть вихо¬вання народу і реформи зверху. Гете як великий гуманіст вірив у геніальні творчі можливості людини, що і відобра¬зив яскраво у всесвітньо відомій драматичній поемі "Фа-уст". Над цим твором він працював майже все життя. У се¬редньовічну легенду про доктора Фауста, який продав душу дияволу і за це отримав можливість здійснити всі свої ба¬жання, Гете вклав новий філософсько-моральний зміст. Його героя мучать питання: у чому полягає сенс життя? Що таке щастя? І тільки в кінці трагедії, вже гинучи, Фауст до¬ходить висновку: сенс життя полягає у праці, діяльності та боротьбі. На сюжет "Фауста" французький композитор Ш. Гуно (1818—1893) створив однойменну оперу, яка ко¬ристується величезною популярністю і сьогодні.

Таким чином, творчість багатьох талановитих письмен¬ників, драматургів, поетів, публіцистів доби Просвітницт¬ва залишається прикладом боротьби незалежної вільної думки за торжество загальнолюдських духовних цінностей.

5) Визвольна війна (1648—1654) змінила не тільки полі¬тичний статус України, але й основи культурного розвитку суспільства. В нових умовах культура розвивалася під охо¬роною держави. Центри освіти і культури поступово пере¬містилися з західних земель на Наддніпрянщину. Націо¬нальна організація того часу мала основи в двох центрах — міщансько-духовному та козацькому. Перше середовище розвивалося під час найбільшого напруження боротьби з польськими впливами і проявилося в братських організаціях.

З міщансько-духовного середовища вийшло нове пись¬менство, що тісно зв'язувалося з потребами національної оборони. Учителі, літератори, друкарі, видавці об'єднали¬ся в міцний гурт, що творив ідеологію і піднімав свідомість народних мас. Настрій солідарності і непоступливості, витворений братським рухом, відіграв значну роль у 1648 р.

Другий національний організаційний центр творило Запорозьке Військо. Січовий центр мав вплив не тільки на Запорожжі, але всюди, де жили козаки. Кінець-кінцем обидві течії зійшлись і спільно зорганізували державу.

Єдність української еліти була найсильніша в часи пер¬ших боїв за визволення. Коли ж хвилі революції спали і суспільне та державне життя постало перед складнішими проблемами, характер провідної верстви суспільства по¬чав змінюватися. Міщанство Гетьманщини не продовжу¬вало давніх братських стремлінь. Не виявляло інтересу до ширших культурних планів, а звернуло свою увагу на розвиток торгівлі і промисловості. Духовенство також не¬охоче висловлювалось у публічних справах, не бажаючи ризикувати своїм соціальним становищем серед небезпеч¬них обставин. Воно вдовольнялося церковною організа¬цією та літературною творчістю, як православна ієрархія на східних землях, так і на західних уніатська — не вміли втримати зв'язків з народом.

За таких обставин ідеологічний провід затримала тільки козацька інтелігенція. Але вона була розбита на два табори — Запорожжя і Гетьманщину, ідеали яких дещо розходились.

Довгий час дуже сильним було почуття патріотизму, яке допомагало об'єднувати громадянство навколо загальних справ, перемагаючи власні егоїстичні інтереси. Ці настрої якнайкраще висловив український церковний діяч Касіян Сакович: "Хто за отчизну не хоче вмирати, то потім з от-чизною мусить погибати". Патріотичне піднесення й по¬чуття гордості після славних перемог козацького війська, участь у війні вихідців з усіх українських земель, козацькі походи, величезні переміщення населення — все це спри¬яло і культурній інтеграції різних регіонів. Українська дер¬жава включала тільки частину національної території, але саме її виникнення сприяло зміцненню національної са¬мосвідомості, утвердженню почуття гордості за свій народ. Оскільки в державі провідні позиції посіли козаки і козаць¬ка старшина, за межами України утверджувалося поняття про українців як про "козацьку націю". Постать героя-козака, захисника Вітчизни, надовго стала провідним об¬разом українського пісенного фольклору, героїчного епо¬су, народного малярства, а козацька тема — головною і в українській національній історіографії.

Незабаром, після смерті гетьмана Богдана Хмельниць¬кого, настала доба, яку історики назвали Руїною. Було все: і криваві конфлікти у колах козацької старшини, і спус¬тошливі війни Росії, Польщі й Туреччини за Україну, і татарські напади, і на довершення остаточний поділ основ¬ного масиву українських земель на Правобережжя, яке залишилося під владою Польщі, і Лівобережжя, де україн¬ська козацька держава опинилась у васальній залежності від Росії, а згодом була зведена на рівень автономної провінції та врешті-решт позбавлена будь-якого самовря¬дування.6) Українська культура того часу спромоглася на таку силу і оригінальність, що не тільки опиралася полонізації, не тільки протистояла московському наступові, але й здобула собі великий вплив у Московщині, несучи у відсталу краї¬ну освіту і науку. І в цьому, як пише І.Огієнко, немає нічого дивного, бо "так скрізь буває в житті: народ з більшою культурою, з більшою освітою завше впливає на свого су¬сіду, а сусіда переймає все краще".

Особливо цей вплив поширився після 1654 р., тобто після Переяславської угоди, але ще до того, в 1649 р. цар Олексій запросив з України вчених людей надрукувати в Москві справну Біблію.

А в 1664 р. прибув до Москви українець Семен Полоць¬кий, покликаний туди вчити царевичів Олексія і Федора та царівну Софію; навчав він і царевича Петра.

Українські книжки "посунули" на Москву ще більше за людей. Книжки до читання, книжки церковні, шкільні під¬ручники, наукові твори — все це йшло з України в Моск¬ву. Сила-силенна українських книжок була в бібліотеках царів, патріархів, єпископів, бояр і навіть у простих гра¬мотних людей.

Вплив український відбився на будівництві, малюванні, на одежі, співах, на музиці, правництві та літературі.

До Москви їздили наші ковалі, гончарі, шапкарі, шевці, масловари, селітровари, злотники, кахлярі.

У другій половині XVII ст. український вплив позначив¬ся в друкарстві, навіть у дрібних деталях. Так, у Москві в друкованих книжках спершу нумерація була на аркушах, і тільки потім, під впливом українських книгарів стали ну¬мерувати кожну сторінку; так само далі стали відривати в друкованих книжках слово від слова, а до того їх було дру¬ковано вкупі, навіть знак переносу слів (дефіс) запозичи¬ли у нас. Заголовок книжки в Москві любили ставити з кінця, і тільки під нашим впливом вже друкували ці заго¬ловки з початку книжки.

Головним освітнім і науковим центром в Україні і надалі був Києво-Могилянський колегіум. У роки Руїни він пережив тяжкі часи: чимало студентів пішло до війська, деякі загинули під час війн і пошестей. За правління Івана Мазепи, коли для академії було споруджено новий буди¬нок, цей заклад вступив у період свого розквіту. Саме ста¬раннями Івана Мазепи заклад одержав у 1694 р. звання Академії. Кількість студентів досягла 2 тис., пізніше, після Полтавської битви, вона зменшилась, а в середині сторіччя коливалася в межах 600—1100 осіб. Переважали вихідці з Лівобережжя, але навчалися і студенти з Правобережної України, прибувала на навчання молодь із Закарпаття, Білорусії, Росії, південнослов'янських країн, Молдавії. В академії навчалися діти духовенства, козаків, міщан. Уже в першій половині XVIII ст. дехто з викладачів знайомив студентів з передовими поглядами культури нового часу, ідеями Передпросвітництва. Особливо це було помітно в лекціях Феофана Прокоповича, Стефана Калиновського, Мануїла Козачинського, Георгія Кониського. Школа но¬сила загальноосвітній характер риторико-філософського типу. Багато випускників академії досягли великих успіхів у галузі медицини, біології, зокрема І. Полетика, Д. Самой-лович, А. Шумлянський, Н. Амбодик-Максимович, М. Тереховський. Серед її випускників були юристи, музикан¬ти, композитори, архітектори і, в першу чергу, діячі на ниві освіти. Зокрема, у Київській академії здобули освіту 21 із 23 ректорів Московської академії, 95 із 125 її професорів, а також багато вчителів, які працювали в школах Росії та України.

У зв'язку зі збільшенням освічених людей зростав попит і надруковану продукцію. Найбільшим видавничим центром залишалася друкарня Києво-Печерської лаври. Крім богослужбових текстів і молитовників, вона випус¬кала твори тогочасних українських письменників, таких як Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Дмитро Туптало. Друкарня Чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря випустила у світ проповіді й вірші Лазаря Ба-рановича, ряд творів Іоана Максимовича.

Ідеї громадянського гуманізму яскраво виявилися в ора¬торсько-учительській прозі другої половини XVII ст. Се¬ред її представників — Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Варлаам Ясинський, Дмитро Туптало.

У другій половині XVII—XVIII ст. в українську літера¬туру проникає класицизм. Він проявляється у шкільній драмі, панегіричній поезії. Класицизм в Україні зазнав впливу бароко. Характерним втіленням бароко в україн¬ській поезії є збірка "курйозних віршів" Івана Величков-ського та деякі вірші Григорія Сковороди.

Вершина давньої української літератури — творчість Григорія Сковороди. Ідеї істинності життя — у "сродній" праці, палке прагнення бачити в Україні людей "із світлим розумом і гарячим серцем", прославлення борців за волю — такі загальні напрями спадщини поета-патріота, якого "світ ловив, та не спіймав".В Україні драматична література, порівняно із захід¬но-європейською, виникає пізніше, розвиваючися під впливом польського і латинського театру, передусім шкіль¬ного. Православне духовенство на противагу католицько¬му, яке запровадило з агітаційною метою релігійні сценічні вистави, само взялося писати драматичні твори. Це були так звані шкільні драми, тісно пов'язані з розвитком поезії. Шкільна драма інсценізувала міфологічні та історичні сю¬жети. Ці драми поширювалися в католицьких та пра¬вославних школах України. Традиції національного драма¬тичного мистецтва виявлялись у декламаціях — віршова¬них творах кінця XVI — початку XVII ст.

Важливим напрямом у розвитку драматичного жанру були віршовані діалоги біблійного змісту, на побутові або історичні теми, що набули повсюдності у XVII—XVIII ст. Жанр прозових філософських діалогів культивував Г. Ско¬ворода ("Діалог, или Розглагол о древнем міре", 1772).

У XVII—XVIII ст. у руслі української шкільної драми виникли і розвивались інтермедії, побутові гумористичні сценки, які вставляють в антрактах. Українські інтермедії користувались особливою популярністю серед народу. Ав¬торами і виконавцями виступали переважно школярі, а також студенти Київської академії та мандрівні дяки. До нашого часу дійшло понад 40 інтермедій. Найвідомішими з українських інтермедій є інтермедії "Продав кота в мішку" і "Найкращий сон", які мають ви¬сокий драматично-художній рівень, написані народною мо¬вою, а сюжети взяті зі староукраїнського фольклору.

Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному бу¬дівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею Слобідській Україні вироблявсь оригі¬нальний варіант барокової архітектури, який слушно на¬зивають українським, або "козацьким", бароко. Позитив¬не значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві — 1766р.). Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У кам'яних спорудах Правобережжя переважало "загальноєвропейське" бароко, але і тут найвидатніші пам'ятки не позбавлені національ¬ної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, со¬бор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.). Продовженням бароко став творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, головної церкви в Почаєві.

Отже, культурне життя в Україні значно пожвавилося з се¬редини XVII ст., досягнувши в XVII — першій половині XVIII ст. своїх найрозвиненіших форм. Українська козацька культура не тільки ні в чому не поступалась іншим європей¬ським національним культурам, а й викликала їхній подив і захоплення. Між Україною та іншими країнами Європи на¬лагоджуються широкі культурні зв'язки. Як і в києво-руську добу, Україна стає форпостом європейської культури.

Використана література:

•Історія світової культури. – М., 1991.

•Українська та зарубіжна культура / За ред. Козири. – К., 2001.

?



Українські реферати









© 2011 - 2017 Реферати на тему | Реферати українською мовою безкоштовно | Скачати бесплатно реферати українською мовою