Зворотний зв'язок

Середньовічна європейська культура

1. Поняття “середні віки” і “середньовічна культура”

Термін “середні віки” виник в Італії у XIV-XVI ст. в колі істориків і літераторів, передових людей свого часу. Вони схилялися перед культурою Стародавньої Греції і Стародавнього Риму, намагалися відродити її. “Середніми віками” вони назвали час між античністю і своєю епохою. Надалі в науці закріпився розподіл історії на стародавню, середньовічну і нову. Середні віки в сучасній періодизації всесвітньої історії охоплюють час від краху Західної Римської імперії в V ст. н.е. до епохи Великих географічних відкриттів (рубіж XV-XVI ст.), причому повне панування саме середньовічного типу культури в Європі пов'язують не з усім періодом, а з V-XIII ст. Потім в Італії зароджується перехідна культурна епоха - Відродження, яка охоплює кінець середньовіччя і початок Нового часу.

Оцінка середніх віків у науці змінювалася. Гуманісти епохи Відродження (які якраз ввели цей термін) і просвітники XVIII ст. (Дідро, Вольтер, Монтеск'є) називали їх “темними віками”, писали про глибокий занепад культури. На противагу їм романтики XIX ст. у наукових і, особливо, в художніх творах ідеалізували середньовіччя, були схильні бачити в ньому втілення вищої моралі. Сучасні вчені переважно уникають крайнощів. Визнається, що в порівнянні з античністю виявилися загубленими багато досягнень культури, але в той же час у сферу культурного розвитку були залучені нові народи, зародилися національні культури.

Формування середньовічного типу культури на території колишньої Римської імперії відбувалося різними шляхами. Східна Римська імперія зберегла свою державність і єдність. Візантія протягом усього середньовіччя залишалася великою і впливовою державою, візантійська культура стала прямим продовженням античної. Але в 1453 р. після завоювання турками-османцями її історія уривається.

Соціально-економічний лад середньовіччя в Західній Європі схематично можна змалювати таким чином. На руїнах Західної Римської імперії виник ряд часом дуже великих (як, наприклад, імперія франків часів Карла Великого), але неміцних ранньофеодальних монархій. Основа економіки - сільське господарство. Спочатку всі землі належали королю. Він розподіляв їх між своїми васалами - феодалами (феод - назва наділу), які служили в його війську. Феодали, в свою чергу, наділяли землею селян, які виконували повинності (панщина, оброк). Встановлювалися складні взаємовідносини між кріпосними селянами та панами, і всередині класу феодалів (принцип “васал мого васала - не мій васал”). Кожний феодал хотів розширити свої володіння, війни велися практично безперервно. У результаті королівська влада втрачала свої позиції, що вело до роздробленості. Пригноблені селяни не припиняли боротьбу в різних формах - від втечі в міста до великих селянських воєн і повстань. Самостійні міські комуни стають опорою королівської влади. З'являється новий клас - міська буржуазія (слово утворене від французького - міський житель, громадянин). Виділяють такі основні періоди історії середніх віків:

- раннє середньовіччя (кінець V ст. - середина XI ст.);

- феодальна роздробленість (XI-XII ст.);

- централізація держав під королівською владою (XIII-XV ст.).

2. Роль релігії і церкви в середньовічному суспільстві

Для середньовічної культури характерні дві ключові відмінні ознаки: корпоративність і домінуюча роль релігії та Церкви.

Середньовічне суспільство, як організм з клітин, складалося з безлічі станів (корпорацій). Людина по народженні належала до одного з них і практично не мала можливості змінити своє соціальне становище. З кожним станом було пов'язано своє коло політичних і майнових прав та обов'язків, наявність привілеїв або їх відсутність, специфічний уклад життя, навіть характер одягу. Існувала сувора корпоративна ієрархія: два вищих стани (духовенство, феодали-землевласники), потім купці, ремісники, селяни (останні у Франції були об'єднані в “третій стан”). Чітку формулу вивів на рубежі X - XI ст. єпископ французького міста Лана Адальберон: “.. одні моляться, інші воюють, треті працюють...”. Кожний стан був носієм відповідного типу культури.

Могутнім об'єднуючим чинником у таких умовах виступали релігія і церква. Визначальна роль християнської релігії і церкви у всіх галузях суспільного і культурного життя складала принципову особливість європейської середньовічної культури. Церква підпорядкувала собі політику, мораль, науку, освіту і мистецтво. Весь світогляд людини середніх віків був теологічним (від грецького “теос” - бог).Чим же можна пояснити таке виняткове становище релігії в середньовічному суспільстві? Одну з відповідей на це питання дає сам зміст християнського віровчення. Воно виникло в процесі боротьби і взаємного впливу безлічі філософських і релігійних течій. Якщо говорити про початкове християнство, то однією з головних ідей, які забезпечили значне поширення нової релігії, була ідея рівності людей - рівності як гріховних істот перед всемогутнім і всемилостивим Богом - але все-таки рівності. Християнство, яке виникло в колоніях Стародавнього Риму, в середовищі рабів і вільновідпущеників, з самого початку не було релігією одного народу, воно мало наднаціональний характер. Як релігійне вчення християнство базується на трьох головних ідеях:

- ідеї гріховності усього людського роду, зараженого первородним гріхом Адама і Єви;

- ідеї порятунку, який необхідно заслужити кожній людині;

- ідеї спокутування всіх людей перед Богом, на шлях якого стало людство завдяки стражданням і добровільній жертві Ісуса Христа, який з'єднав в собі як божественну, так і людську природу.

У ранньому християнстві дуже сильною була віра в швидке друге пришестя Ісуса Христа, Страшний суд і кінець грішного світу. Однак час ішов, нічого подібного не відбувалося, і на місце цієї ідеї в середні віки приходить ідея втіхи – потойбічної нагороди (відплати) за добрі або погані вчинки, тобто раю і пекла.

Основи офіційного церковного світогляду середніх віків були закладені на рубежі IV-V ст. у працях Августина, згодом зарахованого до лику святих. Він розробив вчення про “Божественну благодать”, згідно з яким церква є посередником між Богом і людьми (“єдинорятуюча роль церкви”). Тільки церква залучає людей до Бога. Як хранительниця “Божої благодаті”, вона може дати людині спокутування гріхів. Згідно з Августином, весь хід історії передбачається божественним промислом, тому людина не спроможна його змінити і грішно навіть намагатися це зробити. Треба смиренно приймати як багатство, так і бідність, вони - наслідок первородного гріха Адама і Єви. Цей же гріх спотворив людський розум, відтоді людина повинна шукати собі опору у вірі. Звідси - постулат: “Вірую, щоб розуміти”, який проголошує пріоритет віри над розумом.

На кінець античності християнство являло розвинену світоглядну систему. Був вироблений “символ віри” - короткий виклад основних догматів християнської церкви. До нього увійшли догмат про “триєдиність Бога”, який єдиний і, разом з тим, складається з трьох осіб - Бога-отця, Бога-сина і Бога-духа Святого, догмат про воскресіння Христа та інші.

Перші християнські общини відрізнялися демократизмом, однак досить швидко служителі культу - духовенство, або клір (від грецького “клер” - жереб, оскільки спочатку їх вибирали за жеребом) перетворюється на сувору ієрархічну організацію. Спочатку найвище становище в клірі займали єпископи. Римський єпископ став домагатися визнання за ним першості серед всього духовенства християнської церкви. У кінці IV- на початку V ст. він привласнив собі виняткове право іменуватися Папою і поступово одержав владу над всіма іншими єпископами Західної Римської імперії. Християнська церква стала іменуватися католицькою, що означає всесвітня, вселенська.

Ще в останні сторіччя існування Римської імперії християнство з релігії пригноблених перетворюється в державну релігію. Папа оголосив себе “намісником Христа на Землі”. На ту ж роль претендував патріарх Константинопольський. У церкви виявилося два організаційних центри. У 1054 р. Папа римський і патріарх Константинопольський наклали один на одного прокляття. При спільній релігії церква розкололася на західну - римсько-католицьку і східну - православну.

В умовах краху Західної Римської імперії, швидкого утворення і такого ж швидкого розпаду “варварських” королівств, постійного перекроєння кордонів, феодальної роздробленості церква виявилася найбільш організованою силою, своєрідним островом “порядку в безпорядці”. Мабуть, найбільш стабільною державою Європи була Папська область - середня Італія, яка перейшла у VIII ст. під безпосереднє управління римських пап (існувала до XIX ст.). Саме для обгрунтування права на владу в цій державі була створена легенда про “Константинів дар”: ніби римський імператор Константин, переносячи столицю у Візантію, своїм наступником у Римі залишив Папу.

Політичний вплив папства поширювався на всю Європу. Дуже довго тільки Папа призначав єпископів у всі країни. Церква широко використовувала систему покарань (в тому числі стосовно правителів): “відлучення”, яке ставило людину поза церквою, “анафема” - урочисте публічне прокляття, “інтердикт” - заборона відправляти культ на цілій території та інші. Обрання Папи з XI ст. стало проходити на особливих зборах кардиналів (від латинського “головний”, найвища після Папи Римського духовна особа в католицькій церкві) без найменшої можливості втручання світської влади.Приблизно третина всіх орних земель в Європі належала церкві, всі держави виплачували “десятину” (десяту частину податків, які збиралися) на її користь. У католицькій церкві до Х ст. встановився звичай безшлюбності (целібату) духовенства. Цей звичай тісно пов'язав стани феодалів і духовенства: в сім'ях феодалів старший син звичайно успадковував земельну власність, а другий ставав священиком.

Особливу роль у поширенні впливу церкви відігравали монастирі. Вони виникли в III ст. в Єгипті і являли собою спочатку поселення самітників (від грецького “монах” - самітник). Монастирі в Європі стають і великими землевласниками, і центрами багатогалузевих господарств, і укріпленими фортецями, і осередками культурного життя. Перший чернечий орден організував Бенедикт Нурсійський в VI ст. Надалі орден бенедиктинців об'єднував до двох тисяч монастирів. У XII ст. у зв'язку з серією великих народних виступів виникає нова течія в чернецтві. Франціск Асізський в Італії і Домінік в Іспанії майже одночасно виступають з проповіддю бідності, відмови від власності, поваги до простої праці. Головним для священика вони вважали не урочисте богослужіння, а проповідь в мандрівках серед простих людей. Такі погляди дістали дуже широку підтримку. Рим офіційно визнав францісканців і домініканців - ордени жебракуючих ченців-проповідників.

Треба врахувати ще одну причину впливовості церкви, особливо в ранньому середньовіччі. Це - загальний культурний занепад, виродження античної культури, які настали після V ст. Руйнувалися політичні, культурні зв'язки, більшість населення стала аграрною. Письменність перетворюється на рідкість. На зміну класичної приходить вульгарна (народна) латина. У таких умовах саме церква виступає охоронцем античної культурної спадщини. Священики виявляються найбільш освіченими людьми. Адже і серед правителів тоді письменні люди були відносною рідкістю. Наприклад, Карл Великий - творець величезної імперії, герой переказів і легенд - поважав освіченість, знав латину, грецьку, цікавився літературою. Але... писати він не вмів. Його біограф розповідає, що імператор возив “на постелі під подушкою дощечки і листочки, щоб у вільний час привчити руку виводити букви. Але мало мав успіху”.

При монастирях організовувалися скрипторії - спеціальні майстерні для переписування книг. Рукописні книги виготовлялися з пергаменту - особливим чином обробленої телячої або овечої шкіри. Для виготовлення однієї Біблії великого формату було потрібно 300 овечих шкур, на її виконання йшло 2-3 роки. Коштували такі книги, природно, неймовірно дорого. При монастирях же звичайно існували бібліотеки. Крім Біблії, переписувалися книги християнських богословів, житія святих, уцілілі античні твори (без такого переписування до нас ці твори просто не дійшли б). Тут же складаються хроніки - описи поточних подій за роками.

Школи протягом раннього середньовіччя відкривалися тільки при церквах і монастирях. Поступово складається шкільна програма. Вона не мінялася потім віками. До неї входили “сім вільних мистецтв”: три вступні дисципліни - “тривіум” - граматика, риторика (оволодіння ораторським мистецтвом), діалектика (тобто формальна логіка); чотири дисципліни вищого циклу - “квадріум” - арифметика, геометрія, астрономія, музика.

3. Рицарська культура

Образ середньовіччя часто асоціюється з колоритною фігурою озброєного рицаря в обладунку. Рицарі - професійні воїни - являли собою корпорацію, членів якої об'єднували спосіб життя, морально-етичні цінності, особистісні ідеали. Рицарська культура складається у феодальному середовищі. Сам стан феодалів був неоднорідним. Нечисленну еліту феодального класу утворювали найбільші землевласники - носії гучних титулів. Ці найродовитіші і найблагородніші рицарі стояли на чолі своїх дружин, часом справжніх армій. Рицарі нижчі за рангом служили в цих дружинах зі своїми загонами, з'являючись на перший поклик володаря. На нижніх рівнях рицарської ієрархії стояли безземельні рицарі, все надбання яких містилось у військовій виучці і зброї. Багато хто з них мандрував, примикаючи до загонів тих або інших ватажків, стаючи найманцем, а нерідко і просто промишляв розбоєм.

Військова справа була прерогативою феодалів, і вони робили все, щоб максимально не допустити участі в битвах “грубих мужиків”. Часто заборонялися носіння зброї і верхова їзда “базарним торговцям, селянам, ремісникам і чиновникам”. Бували випадки, коли рицарі відмовлялися брати участь у битвах разом з простолюдинами і взагалі з піхотою.

Згідно з поширеними в рицарському середовищі уявленнями, справжній рицар повинен був походити із знатного роду. Поважаючий себе рицар посилався для підтвердження свого благородного походження на гіллясте генеалогічне дерево, мав фамільний герб і родовий девіз. Приналежність до стану передавалася спадково, в рідких випадках в рицарі посвячували за виняткові військові подвиги. Суворість правил стала порушуватися з розвитком міст - цей привілей стали все частіше купувати.У різних країнах існували схожі системи виховання рицарів. Хлопчика вчили верховій їзді, володінню зброєю - насамперед мечем і списом, а також боротьбі і плаванню. Він ставав пажем, потім зброєносцем при рицарі. Лише після цього юнак удостоювався честі пройти через обряд посвячення в рицарі. Існувала і спеціальна література, присвячена рицарським “мистецтвам”. Майбутнього рицаря навчали, крім іншого, і прийомам полювання. Воно вважалося другим після війни заняттям, гідним рицаря.

У рицарів вироблявся особливий тип психології. Ідеальний рицар зобов'язаний мати безліч достоїнств. Він мав бути зовні красивим і привабливим. Тому спеціальна увага приділялася поставі, одягу, прикрасам. Обладунок і кінська збруя, особливо парадні, були справжніми витворами мистецтва. Від рицаря вимагалася фізична сила, інакше він просто не зміг би носити обладунок, який важив до 60-80 кг. Обладунки починають втрачати свою роль тільки з винаходом вогнепальної зброї.

Від рицаря очікувалося, що він буде постійно піклуватися про свою славу. Свою доблесть треба було весь час підтверджувати, і багато рицарів були в постійному пошуку можливостей для цього. “Раз тут війна, я тут залишуся”, - говорить рицар в одній з балад поетеси Марії Французької. Нічого незвичайного не було в тому, щоб помірятися силою з незнайомим суперником, якщо той хоч чим-небудь викликав незадоволення. Організовувалися спеціальні рицарські турніри. У XI-XIII ст. виробилися правила рицарських двобоїв. Так, їх учасники повинні були користуватися однаковою зброєю. Частіше за все спочатку суперники мчали один на одного зі списом наперевіс. Якщо списи ламалися, бралися за меч, потім за булаву. Турнірна зброя була тупою, і рицарі старалися лише вибити суперника з сідла. При проведенні турніру після численних індивідуальних поєдинків, які могли продовжуватися декілька днів, влаштовували головне змагання - імітацію битви двох загонів. Рицарські поєдинки стали складовою частиною битв в нескінченних феодальних війнах. Такий поєдинок відбувався перед боєм, єдиноборство завершувалося смертю одного з рицарів. Якщо поєдинок не проводився, то вважалося, що бій почато “не за правилами”.

Серед рицарства була розвинена станова солідарність. Історія знає немало прикладів істинно рицарської поведінки. Під час війни між франками і сарацинами один з кращих рицарів Карла Великого на ім'я Ожьє викликав на поєдинок рицаря сарацин. Коли ж Ожьє хитрістю взяли в полон, його противник, не схвалюючи таких прийомів, сам здався франкам, щоб ті могли обміняти на нього Ожьє. Під час однієї з битв у ході хрестових походів Річард Левове Серце виявився без коня. Його суперник Сайф-ад-Дін послав йому двох бойових коней. У тому ж році Річард посвятив сина свого суперника в рицарське достоїнство.

Вищим виявом рицарської войовничості, агресивного прагнення феодалів до захоплення нових земель, підтриманим католицькою церквою, стали хрестові походи на Схід під прапором захисту християн і християнських святинь від мусульман. У 1096 р. відбувся перший з них, а в 1270 р. - останній. Під час їх проведення виникають особливі військово-релігійні організації - рицарські ордени. У 1113 р. був заснований орден іоанітів, або госпітальєрів (їх першою резиденцією був будинок-госпіталь Св. Іоанна для прочан). В Єрусалимі, поблизу храму знаходився центр ордену тамплієрів, або храмовників. Управляв орденом великий магістр, який підкорявся особисто Папі римському. Вступаючи в орден, рицарі давали обітниці цнотливості і слухняності. Вони носили чернечі плащі (у госпітальєрів - червоний з білим хрестом, у храмовників - білий з червоним) поверх рицарських лат. В агресії проти слов'янських народів головну роль відігравав Тевтонський орден.

Рицарський кодекс знайшов відображення в рицарській літературі. Її вершиною вважається світська лірична поезія трубадурів народною мовою, яка виникла на півдні Франції (Лангедок). Вони створюють культ Прекрасної Дами, служачи якій, рицар повинен дотримуватися правил “куртуазії”. “Куртуазія”, крім військової доблесті, вимагала уміння поводитися у світському товаристві, підтримувати розмову, співати. Був розроблений особливий ритуал залицяння до панянок. Навіть в любовній ліриці, в описі почуттів рицаря до пані частіше за все використовується характерна станова термінологія: присяга, служіння, дарування, сеньйор, васал.

По всій Європі розвивається і жанр рицарського роману. Для його сюжету були обов'язкові ідеальне “рицарське” кохання, військові подвиги в ім'я особистої слави, небезпечні пригоди. Романи широко відображали побут і вдачі свого часу. У той же час в них вже помітний інтерес до окремої людської особи. Найбільш популярні сюжети - про рицарів “Круглого стола”, про легендарного короля бриттів Артура, рицаря Ланселота, Трістана та Ізольду. Багато в чому завдяки літературі в нашій свідомості досі живе романтичний образ благородного середньовічного рицаря.

4. Народна селянська культура. Міська культураБільшість населення середньовічної Європи складали селяни. Як співвідносилися між собою церковна, рицарська культура і культура народних мас? На це питання важко відповісти однозначно. Так, культуру феодалів буквально пронизує презирство до “мужиків”, у той же час руками останніх створюються і прикрашаються феодальні замки, храми і монастирі. Ще з варварських часів зберігаються і розвиваються народні усні епічні твори - “Пісня про Нібелунгів”, “Пісня про Роланда” - але записують й обробляють їх вже освічені люди. Серед селян, особливо з встановленням кріпосного гніту, постійно живе ненависть до гнобителів-землевласників, і в той же час користується повагою фігура рицаря - захисника християнства. У народному середовищі відбувається формування національних мов, пізніше вони витісняють латину з професійної літератури. Подібними контрастами багаті середні віки.

Селянське світосприйняття, безумовно, формувалося на основі християнського світогляду, але при цьому релігійні почуття простих людей значно відрізнялися від канонів офіційного богослов'я. Особливе співчуття викликали страждання Христа, в них бачили відгомони власної долі. Любимим, шанованим стає образ Богоматері, її вважали захисницею і заступницею. Навіть невдоволення селян своїм становищем, боротьба проти гніту осмислювалися в християнських образах. Виникали так звані “народні єресі” (єресь - релігійне вчення, яке відхиляється від офіційного, церковного). Проти таких рухів церква боролася дуже жорстоко. Одним з засобів боротьби стає інквізиція. Виникнувши в XII ст. як форма церковного суду, вона перетворилася у велику організацію і була підлегла особисто Папі римському.

Народна селянська культура послужила одним з найважливіших джерел прогресу середньовічної культури, який почався в XI ст. і виразився у формуванні міської культури. У XI ст. в Європі відбувається швидке зростання міст. Їх населення складалося з найбільш рішучих і бунтівних елементів суспільства: в міста бігли кріпаки - “повітря міста робило вільним”, міняли спосіб життя деякі збіднілі феодали. Нові види занять - торгівля, ремесло - вимагали активності, обачності, породжували раціоналістичний підхід до життя. Городяни об'єднувалися в комуни, які мали органи самоврядування. Вони й очолювали боротьбу за звільнення від феодала або монастиря, на землях яких стояло місто. Ця боротьба потребувала героїчних зусиль і зайняла чималий історичний період, але в результаті увінчалася успіхом. Міста стали опорою королівської влади в ході утворення централізованих національних держав (за винятком Італії, де переважали міста-держави).

Важливим елементом піднесення культури у XI-XIII ст. було розширення освіченості, вихід її за межі виключно духовенства. Організація міського життя диктувала потребу в письменних людях. Збільшується кількість шкіл, з'являються міські, єпископальні, а також приватні школи. Поступово виникає їх спеціалізація. Наприклад, в Болоньї були юридичні школи, в Солерно - медичні, визнаним центром філософії вважався Париж.

Якісно новий етап у розвитку системи освіти - виникнення вищих навчальних закладів. У XII-XIII ст. виникають університети (від латинського “універсум”- загальність, сукупність). Перші з них з'явилися в Італії. Багато в чому типова організація Паризького університету. Він отримав королівську грамоту в 1200 р. До його складу входили викладачі, учні, а також книгопродавці, посильні, аптекарі, навіть шинкарі. Викладачі об'єднувалися в особливі організації - факультети (від латинського “здатність”, тобто здатність викладати який-небудь предмет). У Паризькому університеті їх було чотири: один “молодший”, на якому навчали читанню, письму і вивчали “сім вільних мистецтв”, та три “старших” - медичний, юридичний і богословський. Викладачі вибирали голову факультету - декана (від латинського - десятник). Учні - студенти (від латинського “студере” - старанно навчатися) - слухали і записували лекції, брали участь у диспутах. На XV ст. в Європі було вже 60 університетів.

Пожвавлення інтелектуального життя в XI-ХIII ст. проявилося в розгортанні філософських дискусій. Хоч пануючою була теза “філософія - служниця богослов”я”, але треба враховувати, що для людей тієї епохи вона несла інше значення, ніж для нас. Адже тільки в Богові бачили вище значення всього земного. У порівнянні з багатовіковою відсутністю філософської думки це був безумовний крок уперед. Середньовічна філософія отримала узагальнене визначення - схоластика (від латинського “школа”). У схоластиці складаються і борються декілька напрямів. Однією з перших була дискусія між номіналістами і реалістами. Номіналісти вважали, що насправді існують лише одиничні речі, доступні відчуття, а загальні поняття - “універсалії” - тільки їх позначення. Реалісти відстоювали зворотне.Найбільш відомим представником офіційної церковної схоластики був Хома Аквінський (1225-1274). Він істотно розвинув католицьке богослов'я, виробив загальні принципи його ставлення до природи і суспільства, що фактично збереглися до сьогоднішнього дня. При цьому він, зокрема, активно використав спадщину Арістотеля. Вчення Хоми Аквінського охопило буквально всі сторони життя. Висловлював він і економічні ідеї, наприклад, про “розумну ціну”, яка повинна відповідати кількості затраченої праці.

Все частіше звучали “вільні думки”, щоб їх відстоювати була потрібна велика особиста мужність. Тезі Августина, що панувала віками, “вірую, щоб розуміти” Пьєр Абеляр (1079-1142) протиставив тезу “розумію, щоб вірити”, утверджуючи пріоритет розуму. Його вчення було оголошене єрессю. Професор Оксфордського університету, францісканський чернець Роджер Бекон (1214-1494), відстоював важливість досвіду для отримання знань: “Уміння провадити досліди стоїть вище за всі знання і мистецтва”. За вільнодумство він був відданий церковному суду і провів в ув'язненні 14 років.

З літературних жанрів з міською культурою пов'язаний розквіт латиномовної літератури. Її яскраве явище - лірика вагантів (так називали мандрівних бідних студентів, школярів), вона відрізнялася вільнодумством, презирством до будь-яких, в тому числі церковних, авторитетів. Популярними були твори сатиричних жанрів народними мовами.

5. Художні стилі в західноєвропейському середньовічному мистецтві

Мистецтво раннього середньовіччя несе відбиток переходу, в ньому змішані язичницькі і християнські мотиви. З втратою античних досягнень основним стало декоративно-прикладне мистецтво.

Про формування певного художнього стилю можна говорити приблизно з Х ст. Вже чітко простежується особливість середньовічного мистецтва – провідна роль в ньому належить архітектурі. Саме вона відображає основні естетичні ідеї, диктує характерні риси живопису, скульптури, є основою синтезу мистецтв.

Стиль західноєвропейського мистецтва Х - XII ст. отримав назву “романський”. Він виник у монументальній кам'яній архітектурі, а в той час всі кам'яні споруди називалися римськими (Roma - Рим), на відміну від варварських - дерев'яних. На формування нового стилю вплинули і рівень будівельної техніки того часу (значний практичний досвід був накопичений, але складні інженерні прийоми не використовувалися), і реалії політичного життя (провідна роль церкви, зміцнення земельних володінь феодалів, безперервні війни).

Найбільш характерними для романського мистецтва типами споруд є замок (укріплене житло феодала) і храм, який зовнішнім виглядом також нагадує фортецю. Основою планування романського храму стала римська базиліка - велике прямокутне приміщення, розділене поперечними перегородками на декілька залів - нефів. Стіни були масивними, важкими, вузькі вікна розташовувалися високо над землею. Дахи спочатку споруджували з дерева, але часті пожежі примусили перейти до будівництва кам'яних склепінь. Перекривати великі площі не вміли, тому зводили додаткові опорні стовпи. Характерна деталь - у зовнішньому вигляді будівлі чітко простежується її конструкція і внутрішня будова. Приміщення прикрашали скульптурою і фресками. Для романського живопису характерні дуже яскраві, контрастні кольори. У Європі в XI ст. найбільшою вважалася церква Клюнійського абатства - резиденція ордену бенедиктинців на півдні Франції. До наших днів вона не збереглася, оскільки була зруйнована в наполеонівські часи, коли романські споруди абсолютно не цінувалися.

По всій Європі живим відлунням середньовіччя залишаються рицарські замки, від одних збереглися тільки живописні руїни, але немало вистояло і залишилося майже незайманими. Спочатку замок являв собою дерев'яну вежу (донжон), розділену на декілька поверхів-ярусів, оточену валом, огорожею і ровом. Вибирали неприступне, пануюче над навколишнім ландшафтом місце - гору, край урвища, острів. Коли перейшли до кам'яного будівництва, замки поступово перетворилися в складні оборонні комплекси. Головний принцип їх будови полягав у створенні послідовних перешкод для нападників. Через рів, часто заповнений водою, в замок можна було потрапити тільки через підіймальний міст. Головне укріплення являло собою декілька рядів зубчатих мурів з вежами. Обов'язково всередині замку був колодязь або створювався великий запас води на випадок облоги. На окремому дворі будували будинок для власника, церкву, господарські приміщення.

У XII-XV ст. зростання міст, комплекс нових явищ духовного життя, побутового укладу, технічний прогрес призвели в художній сфері до виникнення нового стилю - готики. Готичний стиль формується, як і романський, в архітектурі. Термін “готика” ввели в епоху Відродження, виражаючи своє ставлення до варварської, як тоді вважали, архітектури середніх віків (готи - назва одного з варварських племен).Найбільш яскраві готичні пам'ятники - міські споруди: ратуші і, головне, собори. У ратуші концентрувалася ділова, практична частина управління містом. Осердям же всього суспільного життя, безумовно, був собор. Крім основного призначення - проведення богослужіння - тут читалися лекції, проходили містерії - театралізовані вистави на біблійні сюжети, укладалися найбільш важливі договори. Собори будувалися на замовлення міських комун, які, як правило, не шкодували на їх зведення грошей, оскільки собор був свого роду символом, по ньому судили, яке місто. Собор часом бував таким великим, що його не могло заповнити і все населення міста. Готичний собор Паризької Богоматері панує навіть над сучасною столицею Франції, перевершуючи величчю все побудоване пізніше. Будівництво могло тривати десятиріччями, а то і сторіччями. Найбільш знаменитий довгобуд - Кельнський собор, який заклали у XIІ ст., а закінчували за старовинними кресленнями вже в XIX ст.

Головна зорова особливість готичної архітектури - спрямованість будівлі вгору. Готичні собори залишають відчуття легкості, надхмарності при своїй запаморочливій висоті. Як досягається подібний ефект? Основний технічний прийом готики – стрілчасте перекриття. У романських будівлях кам'яне склепіння даху було напівкруглим і спиралося на стіни. Щоб витримати навантаження, стіни мали бути масивними. У готичному проекті конструюється свого роду складний каркас з опорою прямо на фундамент. Таким чином, з'являється можливість зробити стіни легкими, наситити найрізноманітнішими прикрасами. У готичних соборах є безліч вікон зі складними рамами, величезні вітражі, галереї, переходи, вежі, скульптури. За зовнішнім виглядом абсолютно неможливо зрозуміти, яка внутрішня будова приміщення. Кожний з фасадів несхожий на інші. Наприклад, за фотографіями собору Паризької Богоматері, виконаними з різних боків, можна і не здогадатися, що це одна і та ж будівля.

Кожний з соборів присвячувався певній основній темі: Паризький - Богоматері, Шартрський - історії французького королівського дому. Прикраси соборів - рельєфи, скульптури, фрески, вітражі - справжня енциклопедія середньовічного світогляду і середньовічного життя. Наприклад, Шартрський собор прикрашають 9 тисяч скульптур. Химерно переплітаються тут біблійні сюжети, античні образи, побутові сцени, язичницькі мотиви, фантастичні фігури. Можна зустріти своєрідні карикатури в камені (один з рельєфів собору в Пармі зображає осла в одязі ченця, який читає проповідь вовкам). Траплялися зовсім несподівані рішення. На вежах собору в місті Лані стоять великі статуї биків - так городяни увічнили працю тварин по перевезенню каменів на будівництві. Віктор Гюго писав: “Книга архітектури не належала більше духовенству, релігії, Риму, але - уяві, поезії, народу... У цю епоху існує для думки, вираженої в камені, привілей, зовсім подібний нашій свободі друку: це свобода архітектури”.

6. Візантійська культура

Невід'ємною частиною європейського середньовіччя є історія Візантії - тисячолітньої імперії, єдиної держави, яка проіснувала всі середні віки - з IV по XV ст. У той же час її культура мала значні особливості в порівнянні із західноєвропейською. Якщо в раннє середньовіччя Захід занепадає, то колишня Східна Римська імперія продовжує процвітати (назва “Візантія” склалася від першої, грецької, назви столиці - Візантій, перейменованої пізніше на Константинополь). Культура Візантії, яка була прямою спадкоємицею Стародавньої Греції і Риму, увібрала в себе багато чого і з культур східних народів, які її населяли.

Західну Європу і Візантію об'єднує передусім спільність релігії. Розкол церкви не торкнувся основи християнства, хоч є деякі відмінності: богословські - католицька церква дотримується догмату про те, що Святий Дух сходить від Отця і від Сина, а православна - тільки від Бога-отця; православ'я заперечує віру в чистилище й інш.; культові - католицизм забороняв переклад Біблії, богослужіння велося латиною, обітницю безшлюбності давали всі священики, а в православ'ї використовувалися національні мови, священики мали сім'ю. На відміну від Риму, православній церкві ніколи не належала політична влада. Патріарх константинопольський по відношенню до імператора займав підлегле становище. Загалом же у Візантії, як і в Західній Європі, християнство набуло всеосяжного характеру: стало і філософією, і основою мистецтва, і моральною доктриною.Самобутня культурна традиція Візантії стала підсумком складної взаємодії античних традицій і християнства. Їх співвідношення виявлялося по-різному, на тому або іншому етапі одна з сторін висувалася на перший план, або навпаки - придушувалася. Ці процеси, які проходили у всіх, без винятку, сферах культури, склали принципову лінію розвитку візантійської культури. Так, у філософії жодне з грецьких вчень не було втрачене, вони вивчалися, коментувалися, на відміну від Західної Європи, де було канонізоване вчення Арістотеля. В ХI ст. видатний вчений Михайло Пселл навіть використав вчення Платона для обґрунтування права критикувати деякі церковні авторитети. Потім верх бере догматика, навіть містика, а в останнє століття існування Візантії знову зростає популярність античних мислителів.

У Візантії збереглися центри античної науки й освіти, хоча дуже болюче позначилася втрата найбільшої Александрійської бібліотеки, яка загинула у вогні пожежі на початку V ст. У Константинополі вже в IХ ст. створюється Магнаврська вища школа з викладанням богослов'я і світських наук, а в ХI ст. - університет з філософським і юридичним факультетами. Зберігалися античні системи уявлень в астрономії, медицині, хімії, хоч вони весь час зазнавали критики. Про успіхи хімії говорять технологія виготовлення смальти для мозаїк, винахід знаменитого “грецького вогню” - запалювальної суміші, яку не можна погасити водою.

Багата і візантійська історіографія. Історики жили і працювали, як правило, при дворі імператора, і їх творчість повинна була відповідати державним інтересам. Імператор Константин Багрянородний сам був автором декількох книг. Дуже цікава особистість історика Прокопія Кесарійського. Він жив у часи максимальної політичної могутності Візантії, коли правив імператор Юстиніан (VI ст.). У офіційному творі “Історія воєн Юстиніана з персами, вандалами і готами” Прокопій вихваляє імператора, детально описує його перемоги. У своїх же мемуарах, за якими закріпилася назва “Таємна історія”, він висловлює абсолютно інші погляди, вважає Юстиніана вискочкою (Юстиніан походив з селянської сім'ї з Македонії і успадкував престол від свого дядька, зведеного на престол солдатами), гостро критикує його. Завдяки тісним контактам Візантії зі слов'янськими племенами, потім з Київською Руссю твори візантійських істориків є найціннішим джерелом з вітчизняної історії.

У візантійській архітектурі знайшли своє застосування і розвиток художні і технічні ідеї античності. Візантійські архітектори в пошуках нових форм храму вирішили складне творче та інженерне завдання - об'єднали прямокутну в плані базиліку і центричний храм. Наслідком цих пошуків став найвидатніший витвір візантійської архітектури - храм Св. Софії (Софія - символ божественної мудрості) в Константинополі, побудований усього за п'ять років за наказом Юстиніана. Рідкий для середньовіччя випадок, коли нам відомі імена архітекторів - Анфімій з Трал та Ісідор з Мілета. У плані храм являє прямокутник, його центральна частина перекрита куполом, до якого примикають ще два напівкуполи. Головним же в задумі була організація внутрішнього простору храму. Надзвичайно багатий інтер'єр собору. Біля основи купола по колу розташовано сорок вікон, так що для тих людей, які перебувають внизу, частину стіни між вікнами не видно, і купол, здається, летить у повітрі. Пізніше складеться хрестово-купольне планування храмів.

На відміну від архітектури у візантійському образотворчому мистецтві доля античної спадщини була іншою. Елліністичне начало яскраво проявлялося у ранніх фресках і мозаїках - жанрові сцени, реалістичне зображення людей, правильні пропорції. Однією з вершин є мозаїки храму Св. Софії. Надалі оформлюється так званий візантійський канон, що передбачає площинне зображення, регламентовані релігійні сюжети. Сувора система існує і для розміщення сюжетів монументального живопису в храмах. Біблійна тематика стає переважаючою. Виникає особливий жанр живопису - іконопис (від грецького “ікона” - картина), в якому всі канони дотримуються дуже суворо. У нашій національній історії особлива роль належить привезеній до Києва в ХII ст. візантійській іконі, яка пізніше отримала назву “Володимирська Богоматір”.

До великих художніх висот піднялося у Візантії мистецтво оформлення книги. На книжковий живопис вся суворість канону не поширювалася. Цим пояснюється більший реалізм і виразність книжкових мініатюр, що виконувалися з великою живописною майстерністю і тонкощами (слово “мініатюра” походить від назви червоної фарби - “мініум”). Художники розробляли не тільки сюжети композицій, але і систему взаємозв'язку тексту і мініатюр, їх розташування, домагаючись художньої єдності.Важким для образотворчого мистецтва виявився так званий “іконоборчий” період (VIII ст.), коли імператори в боротьбі проти політичного впливу церкви заборонили шанування ікон, а також будь-яких зображень Христа і святих. Прикрашати церкви дозволялося тільки декоративним орнаментом. На початку IХ ст. заборони були відмінені, але до цього часу не тільки багато ікон, але й мозаїк, фресок в Константинополі було знищено.

Візантійська культурна традиція виявилася сильнішою від самої держави. Після перетворення Константинополя в столицю Османської турецької імперії вона набрала подальшого розвитку у народів Східної Європи, в тому числі українського, де поширилася разом з християнством.

* * *

З наведеної загальної характеристики середньовічної європейської культури видно, що вона не є “невдачею”, “перервою” в історії світової культури, а являє невід'ємний етап її формування і розвитку. Безумовно, культура в епоху раннього середньовіччя пережила найскладніший застійний період, коли єдиною державою, яка зберегла античну традицію, була Візантія, в Західній же Європі загубленим виявився рівень, вже досягнутий у Стародавній Греції і Римі, звузилося до мінімуму коло освічених людей, практично не розвивалися природничі науки, філософія втратила самостійність, припинилося монументальне будівництво. Однак працею і талантом багатьох народів, які увійшли в орбіту культурного розвитку і створили основи національних культур сучасних європейських держав, криза поступово була подолана. З XI ст. почали нагромаджуватися прогресивні зміни. Міська культура, розвиваючи традиції середньовічної, в той же час вже містила якісно нові елементи.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Авдиев В.И. История Древнего Востока. - М.: Госполитиздат, 1953.-758с.

2. Античная Греция. - В 2-х тт. - М.: Наука, 1983.

3. Асеев Ю.С. Джерела. Мистецтво Київської Русі - К.:Мистецтво, 1979.- 216 с.

3. Барг М.А. Эпохи и идеи. Становление историзма. - М.: Мысль, 1987. -348 с.

4.Белічко Ю.В. Українське радянське мистецтво періоду громадянської війни. - К.:Мистецгво, 1982.- 183 с.

5. Білецький П.О. Українське мистецтво другої половини ХVII-ХVIII століття. - К.:Мистецтво, 1981.- 159 с.

6. Богомолов А. С. Античная философия. - М.: изд-во МГУ, 1985 -368 с.

7. Винничук Л. Люди, нравы и обычаи Древней Греции и Рима.- М.: Высшая школа, 1988. - 496 с.

8. Воропай О. Звичаї українського народу. – К.:Оберіг, 1993.- 590 с.

9. Горфункель А. X., Философия эпохи Возрождения. - М.: Высшая школа, 1990. - 368 с.

10. Гриненко Г.В. Хрестоматия по истории мировой культуры. - М.: Юрайт, 1998.- 669с.

11. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. - К.:Лыбидь, 1991.-398 с.

12. Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры. - М.: Искусство, 1984. -350 с.

13. Дмитриева Н.А. Краткая история искусств. - М.: Искусство, 1990.-319 с.

14. История Древнего мира. В 3-х тт. - М.: Наука, 1983.

15. История искусства зарубежных стран. - М.: Искусство, 1980.- 384 с.

16. История средних веков. - В 2-х тт. / Под ред. Сказкина С. Д. - М.: Высшая школа, 1977.

17. История Франции. - В 3-х тт. - Т. I. - М.: Наука, 1972.-360 с.

18. Історія світової культури. - Либідь, 1994.-320 с.

19. Історія української літератури XX ст. - У двох книгах. /за ред. В.Г.Дончика.- К.Либщь, 1994.

20. Історія української культури /За загал. ред. Г.Крип'якевича. - К.:Либідь, 1994.- 656 с.

21. Ковальчук О.В. Українське народознавство. - К.:Освіта, 1992.- испр. и перераб. / Гл. ред. М.Д. Аксенова. - М.: Аванта, 1999.- 704с.

40. Энциклопедия для детей.- Т.6. - Религии мира. 4.2. - 3-е изд., испр. и перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова. - М.: Аванта, 1999.- 688с.

41. Энциклопедия для детей.- Т. 7. - Искусство. 4.1 - 2-е изд., испр. и перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова. – М.: Аванта, 1999.- 688с.


Реферати!

У нас ви зможете знайти і ознайомитися з рефератами на будь-яку тему.







Не знайшли потрібний реферат ?

Замовте написання реферату на потрібну Вам тему

Замовити реферат