Зворотний зв'язок

Ідейний зміст Реформації та німецького гуманізму

Тенденції культурного розвитку, започатковані епо¬хою Відродження, знайшли своє продовження у XVII ст. Водночас виникли й інші соціально-історичні чинники, які суттєво вплинули на всю систему культурного життя За¬хідної Європи.

Значною мірою вони зумовлювалися попереднім істо¬ричним розвитком, і все ж це були новітні тенденції сус¬пільного розквіту, котрі започаткували формування нових політичних і економічних структур, нове розуміння світу і людини, нову систему культурних цінностей.

Новизна цих поглядів проявилася першочергово в Ре¬формації. Реформація (в перекладі з латинської — пере¬творення, виправлення) — загальновизнана назва широкого суспільно-політичного руху, що на початку XVI ст. охопив майже всю Європу. Спрямований проти католицької церк¬ви, він спричинив утворення нової сутності церков, так званого протестантського напряму.

З ідеологічного погляду, Реформація досить послідов¬но відображала новий, буржуазний, час в історії Європи, відіграла величезну роль у руйнації старого феодально-пат¬ріархального укладу в культурі, мисленні, способу життя.

Протестантизм виробив особливу етику — етику праці, економічної діяльності, договірних відносин, акуратність, педантизм та інші бюргерські чесноти.

Названі соціокультурні засади — вельми своєрідна і потужна коренева система сучасного добробуту багатьох розвинених націй, підстава для високого рівня життя, пра¬целюбності, організованості, політичної культури.

Протестантська цивілізація увібрала кращі досягнення західного середньовіччя: зберегла традиції римського пра¬ва, самоврядування міст, автономію університетів тощо. Реформація забезпечила і деякі особливі риси культури Нового часу в галузі філософії, науки, мистецтва, моралі.

Розпочалася Реформація в Німеччині. 31 жовтня 1517р. професор теології Віттенберзького університету Мартін Лютер (1483—1548) прибив свої "Дев'яносто п'ять тез" на две¬рях місцевої церкви, вони були спрямовані проти практи¬ки продавання Індульгенцій на відпущення гріхів. Це по¬клало початок Реформації, яка тривала з XVI до середини XVII ст. У ході Реформації від католицизму відкололася релігійна опозиція, яка отримала назву протестантизму (з лат. — проголошення, урочиста заява). Проте¬стантизм представляли такі релігійні течії, як лютеранство, англіканство, анабаптизм, кальвінізм, цвігліанство тощо.

Релігійним наслідком Реформації, де вона перемогла, було утворення кількох нових, так званих протестантських, церков (лютеранських, кальвіністських, англіканських, унітаристських та ін.).

Можна сказати без перебільшення, що Реформація змі¬нила обличчя Європи, суттєво посприявши поступовому створенню того соціального і культурного ладу, що й до¬тепер існує у більшості європейських держав.

Незважаючи на успіх Реформації, католицька реакція (контрреформація), очолена папством, зуміла організува¬ти могутній спротив. Головними її знаряддями стали ор¬ден єзуїтів та реорганізована інквізиція.

Контрреформація, перемігши в Південній Німеччині, Австрії, Польщі, ознаменувалася суворими гоніннями про¬ти будь-якого прояву вільнодумства; у 1559 р. — було впер¬ше опубліковано "Індекс заборонених книг".

На світоглядних засадах Реформації виникають нові художні напрямки і школи. Центр духовного життя зміщується у релігійно-світоглядну царину, на передній план висувається ставлення людини до Бога, що означало відхід від властивого Відродженню погляду на людину та її духовний світ як на найвищі життєві цінності. Загострен¬ня віросповідницьких суперечностей викликало до життя численну полемічну літературу, нові літературні жанри: гімни, псалми, проповіді, відозви.

На хвилях Реформації з'являється епос на біблійну те¬матику, який знайшов відображення у творах Д. Мільтона (1608—1674) "Втрачений рай" та Ф. Г. Клопштока (1724— 1803) "Мессіада". Ідеї нової епохи знайшли яскравий прояв у живописі та графіці, зокрема у творах німецьких ху¬дожників А. Дюрера і Л. Кранаха Старшого.

Специфіка культури доби Реформації полягає у по¬єднанні в собі рис середньовіччя і Нового часу, відтворенні складного синтезу політичних, релігійних та інтелектуаль¬них колізій.

Важливим фактором соціокультурних змін у XVII ст. стає наука, перш за все — експериментальне природознавство. У результаті прогресу природничих наук і математики ви¬робляється механіко-матеріалістичне уявлення про приро¬ду, що якнайповніше виражене у класичній праці І. Нью¬тона "Математичні начала натуральної філософії" (1687 р.).

Філософське обгрунтування різних форм пізнавальної діяльності було реалізоване в XVII—XVIII ст. у рамках двох суперечливих напрямків — раціоналізму та емпіризму. Ра¬ціоналізм (від лат. — розум) визнає єдиним джерелом пізнання розум, а емпіризм (від лат. етрігіиз — чисто прак¬тичний) — чуттєвий досвід.Для раціоналістів сумнів є передумовою всякого мислен¬ня, яке в свою чергу надає людському існуванню справж¬нього сенсу. В контексті ра¬ціоналізму можна виділити дуалізм Р. Декарта (1596—1650), пантеїстичний монізм Б. Спінози (1632—1677) і об'єктив¬ний ідеалізм Г. В. Лейбніца (1646—1716). Основи емпіриз¬му закладені Ф. Беконом (1561 — 1626), який вважав почуття недостатнім і ненадійним джерелом знань, тому завдання науки вбачав у її здатності застосовувати раціональний ме¬тод до чуттєвих даних. Таким чином, становлення раціо¬налістичного світогляду в контексті розвитку експеримен¬тального природознавства і філософії було, безумовно, видатним досягненням у культурному процесі Нового часу.

У художній культурі періоду Реформації сформува¬лися два стилі — бароко і класицизм.

Епоха бароко (від італ. “бароко” — дивний, химерний) на¬стала після глибокої духовної кризи, викликаної Реформацією. Цьому стилю властивий своєрідний погляд на людину і світ як на величезний театр, де кожний виконує свою роль. Бага¬тий порт Амстердама у 1638 р. відкрив міський театр, над входом якого можна було прочитати: "Наш світ — сцена, у кожного тут своя роль і кожному відплатиться по заслузі". Прийшовши на зміну культурі Відродження, бароко відкрило простір для нових можливостей у розвитку мистецтва, що особливо виявилось у створенні грандіозних міських і пар¬кових ансамблів. Його стилістика відзначається великим дра¬матизмом, часто трагізмом світосприймання, складною врівноваженістю динамічних композицій, підвищеною ек¬спресивністю, прагненням поєднати реальність та ілюзії. Ди¬намізм скульптури бароко, на відміну від ренесансової скульптури спокою, викликає не оптимістичне відчуття мо¬гутності, величі можливостей людини, а скоріше, захоплення легкістю, витонченістю, якоюсь нереальною, неземною при¬вабливістю. Якщо у митців класичної Греції та Відродження боги зображались олюдненими, то в італійського скульптора Д. Л. Берніні (1598—1680) вони залишаються богами. В його скульптурній групі "Аполлон і Дафна" відчувається ілюзія польоту, але якогось незвичайного, майже нереального, дещо фантастичного.

Архітектура бароко зберігає деякі досягнення епохи Від¬родження, однак у ренесансових формах виражений інший зміст, інше світовідчуття. Це особливо помітно у контрас¬тах між елементами важких об'ємних конструкцій, які символізували земне, та елементами легких витончених конструкцій — втілення величного. Майстри цього стилю розробляли новий тип міського палацу, одночасно вирішу¬ючи завдання створення великих ансамблів. Особливо вра¬жають споруди комплексу собору і площі св. Петра в Римі, авторство яких також належить Д. Л. Берніні. Видатними представниками бароко у живописі були італієць М. Кара-ваджо і голландець П. Рубенс. М. Караваджо (1537—1610) розробив прийом так званого нічного освітлення, завдяки якому домігся ефектних контрастів світла й тіні. Творчості П. Рубенса (1577—1640) властивий високий гуманістичний пафос (назвемо хоча б картини "Підняття хреста", "Вак¬ханалія"). Загалом, стиль бароко був неоднорідним, у ньому прослідковуються різні напрямки: "високе" бароко (арис¬тократичне, дворянське і церковне), "середнє" і "низьке" (міщанське і селянське).

Ще більш складний і неоднозначний за своєю приро¬дою класицизм (від лат. — зразковий), який пе¬режив глибокі зміни і наповнився новим змістом у другій половині XVIII ст. Як цілісна система цей стиль почав функціонувати у Франції у XVII ст., в епоху піднесення аб¬солютизму; теоретичні принципи його виклав Н. Буало (1636—1711) у дидактичній поемі "Мистецтво поетичне". Грунтуючись на принципах філософського раціоналізму, класицизм виховував ідеальне уявлення про розумну і спра¬ведливу владу освіченого монарха, тому в художніх творах переважали громадські, героїчні та патріотичні мотиви. В дусі античного естетичного ідеалу утверджувався чіткий по¬діл жанрів мистецтва на "високі" і "низькі". До перших, де відображалося життя міфологічних персонажів, королів, полководців, належали трагедія, ода, героїчна поема; до других, героями яких виступали селяни, міщани, — коме¬дія, байка, сатира, ідилія. В драматургії не допускалося змі¬шування трагічного і комічного, величного і простого, су¬воро дотримувався закон "трьох єдностей" — дії, часу, міс¬ця. Визначними досягненнями класицизм завдячує творчості драматургів Ж. Расіна і Ж. Б.-Мольєра. Ж. Расін (1639—1699) у п'єсах "Британік", "Мітридат" показав конфлікт між людською гідністю, високим моральним обо¬в'язком та деспотичною владою, егоїстичними пристрас¬тями. Через творчість Ж.-Б. Мольєра (1622—1673), який ут¬вердив жанр "високої комедії", класицизм звернувся до проблем народного життя.Отже, бароко і класицизм можна розглядати як культур¬но-світоглядні явища перехідного періоду — від Реформації до Просвітництва. Духовна суть бароко виразила кризу сві¬домості соціальних верхів, що проявилось у контрастах "ви¬сокого" і "низького", "духовного" і "матеріального", "спо¬кою" і "екстазу". Класицизм у допросвітницький період здебільшого виражав естетичні ідеї, художні смаки і навіть політичні позиції тієї частини феодальної аристократії, яка бачила порятунок системи у зміцненні абсолютної монархії, в тотальному контролі над духовним життям народу, вико¬ристанні світоглядних орієнтирів раціоналізму з метою надання старим ідеям привабливого звучання. Разом з тим, у класицизмі цього періоду не можна побачити критики феодального способу життя, спроб звернення до соціаль¬них низів як представників розуму і здорового глузду.

Наприкінці XV — початку XVI ст. одним з найвизнач¬ніших центрів Північного Відродження стала Німеччина. В умовах Реформації та Селянської війни мистецтво набу¬ло тут особливо напруженого й драматичного характеру. Саме на цей період припадає творчість Альбрехта Дюрера (1471 — 1528), котрий підніс німецький живопис і графіку на рівень світових досягнень. Сміливий новатор у мистец¬тві, людина, охоплена жадобою наукового пізнання світу, він, подібно до Леонардо, поєднував високий злет творчої думки з найуважнішим вивченням натури. Творчо розви¬ваючи традиції національного мистецтва, Дюрер в той же час озброював сучасних йому німецьких художників знан¬нями про закономірності реального життя і відкрив шлях до глибокого розуміння і засвоєння високих надбань італій¬ського мистецтва.

У цей же період, крім Дюрера, в Німеччині в жанрі гу¬манізму працювали і такі значні майстри, як Матіас Нітхарт і Лукас Кранах Старший (1472—1553).

Останнім з великих художників німецького Відродження був Ганс Гольбейн Молодший (1498—1543) — живописець і гравер, що виявив себе, насамперед, як видатний порт¬ретист. Кого б не малював Гольбейн, — уславлених гу¬маністів Еразма Роттердамського і Томаса Мора чи фран¬цузького посла при англійському дворі Моретта, купця Георга Гізе, свою дружину з дітьми чи англійського коро¬ля Генріха VIII, він завжди об'єктивний, сповнений інте¬ресу до внутрішнього життя людини і спостережливий, точний у своїй лаконічній художній мові.

Список використаної літератури

1.Зарубіжна та українська культура. Підручник. – К., 2001.

2.Всесвітня історія. – К., 2000.


Реферати!

У нас ви зможете знайти і ознайомитися з рефератами на будь-яку тему.







Не знайшли потрібний реферат ?

Замовте написання реферату на потрібну Вам тему

Замовити реферат