Зворотний зв'язок

Історико-географічне джерелознавство

Окремі галицькі географи, як, наприклад, д-р В. Геринович і д-р М.Дольницький підняли актуальні тоді (1918-1920 pp.) і тепер теоретичні (а, по-суті, - метатеоретичні) проблеми об'єкта дослідження географічної науки в цілому і антропогеографії зокрема. Це було зроблено у статтях, опублікованих у "Записках природничо-математично-лікарської секції Наукового Товариства імені Шевченка" (Т. 18-19, 1919). Цікаво, що В. Ґеринович у своїй праці "Географія, її цілі і задачі" доказує, що загальної географії не існує, а є лише описова, регіональна географія. Але парадокс полягав у тому, що сама стаття В.Ґериновича належить до категорії загальногеографічних творів. Отже, все-таки існує загальна географія, в т.ч. і суспільна.

На жаль, поки що не можемо назвати хоч би одну працю з методики суспільно-географічних досліджень чи викладання суспільної географії, що були написані у міжвоєнний період. Проте вже після війни ця прогалина була заповнена. Джерельна база тут надзвичайно велика. Серед праць, наприклад, з методики і методів економіко- і соціально-географічних дисциплін слід назвати публікації проф. О.Топчієва, проф. А.Голікова, проф. О.Шаблія та ін.

Найбільшою групою фахових джерел є твори вчених, присвячені описово-географічним характеристикам, починаючи від описів світу в цілому (світове господарство) і закінчуючи описами окремих економічних центрів чи населених пунктів. Серединними ланками тут є описи окремих держав (країнознавство) і регіонів різних таксономічних рівнів (зон, районів, субрайонів тощо). Фахові характеристики відрізняються від нефахових (навіть зроблених фахівцями негеографами) логічною послідовністю (наприклад, на початку економіко-географічної характеристики розглядаються фактори розміщення виробництва, а вже потім - саме це розміщення, нарешті, форми геопросторової організації виробництва певного регіону чи країни), використанням науково-географічної термінології, акцентуванням уваги на просторові зв'язки тощо.

Для галицької географії міжвоєнного періоду серед трьох аспектів описового землезнання найкраще представлене джерелами країнознавство, менше — регіоналістика і найменше — світознавство. Серед країнознавчих праць передусім виділяються монографії і підручники, присвячені Україні. Це, зокрема, праці В. Гериновича “Економічна географія України” (1920 p.), С.Рудницького “Основи землезнання України. Антропогеографія” (1926 p.), В.Садовського “Нариси економіки українських земель” (1935 p.), В.Кубійовича із співавторами “Географія українських і сумежних земель” (1938 р.).

Щo ж стосується антропогеографічних характеристик країн світу, то кількість джерел надзвичайно мала. Вона обмежується переважно короткими нарисами про окремі країни в “Українській Загальній Енциклопедії”, виконані переважно д-ром В.Огоновським. Слід відзначити, що і в післявоєнний період література з цієї проблеми небагата. Загалом - це слабке місце в історії української описової суспільної географії. Окремо варто згадати збірник наукових праць за ред. В.Кубійовича, виданий у Кракові в 1930 p. українською мовою “Науковий збірник Географічної секції при українській студентській громаді у Кракові”.Нарешті, третя група фахових джерел - це картографічні твори: різного виду карти й атласи чи серії карт. В історії географії складання карти було переважно метою географічних досліджень. Сама карта служила засобом орієнтації на земній поверхні і носієм необхідної геопросторової інформації. Це вже у наш час вона стала важливим методом географічних досліджень, як носій і зберігач просторової інформації, яку можна зчитувати і трансформувати з метою одержання нової геопросторової інформації.

В історії української географії загальновідомими є карти України, виконані у XVII ст. французом Гійомом Левассером Бопланом. Важливим джерелом геопросторової інформації на макрорівні є кадастрові карти Йосифінської (кінець XVIII ст.) і Францісканської (перша половина XIX ст.) метрик. Першою картою національної географії України була створена у 1896 р. доктором Григорієм Величком “Народописна карта українсько-руського народу”. А наукові основи національної картографії заклав акад. С.Рудницький. У 1919 р. у Відні вийшла його фундаментальна “Фізична карта України” масштабу 1:1000000 з декількома картами-врізками, в т.ч. етнічною картою.

Серед найфундаментальніших картографічних джерел української географії міжвоєнного періоду був “Атлас України і сумежних країв”, який вийшов у Львові в 1937 р. за редакцією професора В.Кубійовича. Це - фундаментальна комплексна картографічна праця галицьких географів і вчених з інших наукових сфер, яка підвела риску під періодом становлення української наукової картографії. Дві третини карт створені В.Кубійовичем. Більшість карт були антропогеографічними. В основному їх сюжети стосувалися географії населення, особливо розселення українців, розміщення головного у 30-х роках сектора економіки - сільського господарства. Серед авторів окремих антропогеографічних карт Атласа слід назвати самого В.Кубійовича, В.Садовського, М.Кулицького, І.Крип'якевича, Р.Зубика та ін. Певний внесок у створення картографічних джерел зробила доктор географії Олена Степанів.


Реферати!

У нас ви зможете знайти і ознайомитися з рефератами на будь-яку тему.







Не знайшли потрібний реферат ?

Замовте написання реферату на потрібну Вам тему

Замовити реферат