Історія археографії як наукова проблема та вивчення історіографічного процесу

Зрозуміло, погляд на історію дисципліни як на явище, розвиток якого триває в соціокультурному вакуумі, детермінований насамперед суспільно-політичною ситуацією, потрактованою в традиціях позитивістської історіографії, не міг привести до розгляду не усвідомлюваних навіть добросовісними дослідниками історії археографії питань, серед яких – питання ґенези явищ культурно-наукового порядку, у даному випадку української археографії, від регіонального різновиду до відносно самодостатнього, самоусвідомлюваного історико-культурного феномена, від антикварного зацікавлення до необхідних форм історико-наукової діяльності й формування археографії як наукової дисципліни. Такі «технографічні» підходи до виучування історії археографії як процесу невпинного вдосконалення видавничих технік і методик, та розширення бази друкованих джерел з різних конкретно-історичних проблем були, а іноді й залишаються, властивими більшості вітчизняних дослідників. До рубежу 80-х – 90-х рр. XX ст. вони (підходи) були типовими й для українських істориків, які зачіпали історико-археографічні питання, розглядаючи ґенезу української археографії не як становлення певного сегменту національної історичної науки і науково-культурного ареалу взагалі, а насамперед як розвиток справи публікації історичних джерел в Україні, або про Україну [4, с. 161 - 176; 7, с. 192 -195; 14, с. 174 - 187; 17; 18; 19; 41, с. 330 - 335]. Проте ще на радянському науково-археографічному просторі, безсумнівним осередком якого з кінця 1950-х рр. був, а в інших геополітичних умовах й досі залишається «Археографический ежегодник», відчуття незадоволеності таким історико-археографічним прагматизмом особливо рельєфно стало виявлятися в 1980-ті рр. в працях В. Ю. Афіані, А. Д. Степанського., В. П. Козлова, Є. М. Добрушкіна, Б. Г. Литвака та інших фахівців, які з різних позицій включалися в розробку проблем історії археографії, їх місце в дослідженні історії історичного пізнання досить точно визначено в спостереженнях Б. Г. Литвака: «Учебные курсы и пособия по археографии...ограничиваются только обозрением публикаций, описанием методики их издания, не вдаваясь в характеристику роли этих публикаций в историографии и источниковедении. Историографические работы упоминают, а порой и анализируют публикации документов, игнорируя их специфику как продукты археографического освоения источниковой базы. Это различие подходов, естественное само по себе, затрудняет и задерживает осмысление роли археографии вообще и эдиционной в частности в историческом познании. Системность и комплексность подхода при исследовании любой научной проблемы... требуют отказа от отмеченной односторонности. Археографическое освоение источниковой базы, хотя и является первичным этапом в историческом познании, немыслимо без целенаправленного использования археографических и источниковедческих приемов работы над источтком, без учета историографической традиции. Отстда следует, что археографическое освоение источниковой бази уже само по себе не может не стать явлением историографическим (Виділення моє - О.Ж.). Эта слитность различных стадий исторического познания особенно четко прослеживается на примере подготовки и издания серийных публикаций... » [36, с. 20].Згадані спостереження залишаються актуальними й для сьогоднішнього стану розробки історико-археографічної проблематики в цілому, у тому числі й української. Це пов`язано насамперед із зрозумілим відставанням української історіографії в цілому від магістральних шляхів розвитку історичної науки, – закладеного й головне відчутого нею самою в усякому разі ще з другої половини XVIII ст., – її завжди підпорядкованого, наздоганяючого, провінційного становища в колі того історіографічного й духовно-культурного простору, у якому вона була не стільки самодостатнім явищем, скільки регіональним варіантом імперського. Тому не дивно, що для сучасних українських авторів ще досить довго будуть залишатися актуальними завдання, що усвідомлювалися й почали розроблятися нашими російськими колегами ще декілька десятиліть тому. Справді, посилена увага до проблем джерелознавства в 1970 – 1980-х рр. створила відповідні умови для постановки й розробки проблем історіографії джерелознавства [37 - 40]. В Україні піонером у цій сфері виступив М. П. Ковальський, залучаючи до цього напрямку досліджень своїх колег на історичному факультеті Дніпропетровського університету та учнів створеної ним наукової школи [20 - 23]. Таке осмислення проблеми привело до серйозного пожвавлення міждисциплінарної взаємодії, усвідомлення необхідності й плодотворності історіографічних підходів при розгляді теоретичних проблем джерелознавства, а також до закріплення в історіографічних студіях джерелознавчого складника Одним з наслідків такої конвергенції стало розширення традиційного предметного поля як історіографії, так і джерелознавства, і пробудження уваги до проблем теорії та історії спеціальних історичних дисциплін, у тому числі й археографії. Виходячи з нових підходів до історико-археографічних досліджень, голова Археографічної комісії АН СССР С. О. Шмідт уже в 1985 р. закликав до «создания академического типа работ по истории археографии и по истории архивного дела в нашей стране» [42, с. 55].

Відгуком на історіографічний виклик у дослідженні історії української археографии стали не лише інтенсивні «екстенсивні» зусилля, що сприяли розширенню предметного поля історико-археографічних студій, але й перші спроби постановки й теоретичного осмислення таких фундаментальних проблем історико-археографічного пізнання, як його предмет та пов`язані з цим термінологічні проблеми (зміст понять «археографічний факт», «археографічна думка», «археографічне мислення» тощо), місце в системі історіографічних та джерелознавчих досліджень, включеність археографічних «вправ» до історії суспільних рухів і громадської думки, питання міждисциплінарних кордонів історико-археографічних студій тощо. На жаль, можна констатувати, що спеціальних праць такого роду в українській історіографії ще не склалося. Водночас, нове осмислення історико-археографічної проблематики знаходимо в ґрунтовних монографіях В. В. Кравченка та І. І. Колесник [35; 34]. присвячених українській історіографії, та в книзі Г. В. Боряка [3, с. 75 - 76], у центрі уваги якої проблеми камеральної археографії та архівознавства. Свою позицію з цього приводу висловлював у ряді праць і автор цієї статті [9 - 13].Труднощі в самій постановці історико-археографічних проблем цілком очевидні і знаходяться не лише в площині загальної історіографічної ситуації. Дискусії останніх десятиліть, за песимістичними спостереженнями Г. В. Боряка, змушують визнати, що «на сьогодні і об`єкт, і предмет археографії не є остаточно визначеним, оскільки досі не існує ґрунтовної теоретико-методологічної розробки археографії в цілому як спеціальної дисципліни», а «навіть побіжне знайомство з колом питань, що включені сучасною історіографією до предмета дослідження археографії, виявляє відсутність серед джерелознавчо орієнтованих істориків уявлень про методи й функції археографії» [3, с. 75 -76]. Облишимо питання щодо авторських мотивів такого апокаліптичного діагнозу. Але, без сумніву, він відображає складність визначення того, з чим повинен мати справу історик археографії як наукової дисципліни: чи то з археографічною реальністю (процесом пошуку, збирання, збереження, наукового або аматорського опрацювання, насамкінець, ретроспективної публікації історичних джерел), чи то з теорією археографії (відрефлексованою археографічною реальністю), що як наукова дисципліна на початку XX ст. остаточно виокремилася від археології, бібліографії та архівної справи й знайшла власне теоретичне обґрунтування. Репрезентуючи саме другий підхід, Г. В. Боряк цілком слушно й зовсім не випадково з цієї позиції становлення української археографії відносить до 20-х - 30-х рр. XX ст. [З, с. 70 - 71]. Саме через таке розуміння цього процесу до найбільш актуальних напрямів у розробці історії археографії він відносив «створення монографічних досліджень про шляхи та розвиток української едиційної археографії, концептуальний науково-методичний доробок археографії XIX ст.» [З, с. 70], водночас, повністю оминувши проблеми початкового, «емпіричного» етапу формування цієї дисципліни, – або не вважаючи ці питання актуальними, або гадаючи недоцільним зараховувати до археографічних публікації історичних джерел ранішого часу та працю по їх підготовці, – та послідовно ігноруючи доробок української археографії (насамперед її евристичної та едиційної галузей) до середини XIX ст., коли годі й говорити про «концептуальний науково-методичний доробок», та певні напрацювання істориків вітчизняної археографії (Я. Ісаєвич, І. Бутич, І. Крип`якевич, Я. Дашкевич, І. Борщак та інших), які визначали час її становлення до початку XIX ст.

1234
?






© 2011 - 2017 Реферати на тему | Реферати українською мовою безкоштовно | Скачати бесплатно реферати українською мовою