Зворотний зв'язок

М.Грушевський і Антонович. Державницька й народницька школа в Україні

М. Грушевський на цей час втрачає віру у можливість збройної перемоги над більшовизмом і сподівається, що український соціалізм як різновид соціалізму європейського зразка ІІ Інтернаціоналу розкладе зсередини російський більшовизм в Україні.

Більшість політичної еміграції, котра активно воювала з російськими більшовиками у другій фазі української революції, сприймала самий принцип «мирного вростання» в радянську дійсність як зраду українських інтересів. Вона займала становище непримиренної боротьби з більшовизмом якщо не військовими, то ідеологічними засобами до переможного кінця. Та розбіжності в позиціях Грушевського, його спільників і його супротивників були не стратегічного, а тактичного характеру. Адже і одні, й другі не бажали збереження комуністичного режиму в Україні.

З відстані часу можуть видатися наївними погляди Грушевського на генезу й перспективи комуністичного панування в Україні. Проте не можна категорично стверджувати, що на початку 1920-х років можна було з упевненістю передбачити політичний терор проти інтелігенції, який лютував у наступне десятиріччя, і, зрештою, нищення всіх елементів самостійності, що їх спершу мала УСРР. Не треба забувати про надії націонал-комуністів на підтримку комуністичного варіанта української державності колишніми діячами УНР. «Народник» М. Грушевський був зовсім не винятком у своїй вірі в можливість українізації радянської України. Так, наприклад, автор «України irredenta» галичанин Ю. Бачинський і член СВУ В. Козловський, як і тисячі вояків УГА, переїхали в червону Україну з подібними ж надіями.

Історики-державники вхопилися за вищезгадану публіцистичну статтю, зігнорувавши історичні твори М. Грушевського, такі як, скажімо, «Історія України-Руси», або статті із «Записок НТШ» та «ЛНВ», або, принаймні, збірник статей «На порозі нової України», аби довести бездержавну позицію М. Грушевського у висвітленні історичного процесу на українських землях. Та вони поминули увагою, по-перше, те, що обґрунтувати державницькі позиції у короткій статті дуже важко, по-друге, що в науковій творчості М. Грушевського елементів державницького мислення ми знайдемо не менше, ніж народницьких елементів; крім того, всебічний аналіз його творчості порушив би досить струнку, але спрощену схему критико-історіософських поглядів найвидатнішого українського історика. Тоді б довелося відмовитися від бажаних для них, але одномірних оцінок думок Грушевського щодо української держави та її еліти.

В основі критики народника М. Грушевського лежав політико-ідеологічний чинник. Опоненти історика були тою чи іншою мірою гетьманцями, а у філософській царині – консерваторами. Критикуючи М. Грушевського, вони зневажали саму УНР як республіканську, соціалістичну, егалітарну модель української держави, до того ж не зовсім самостійницьку, бо її керівники зберігали федералістичні ілюзії. Натомість вивищувалася українська держава П. Скоропадського, перебільшувалися її переваги над УНР, применшувалися її недоліки. Для державників гетьманат нової доби української історії являв собою ідеальний варіант утілення ідеї національної державності й соціально-політичної будови суспільства, хоч практика й різко контрастувала із створеною ними рожевою картиною. Проте факт залишається фактом. Класичні праці В. Липинського і Д. Дорошенка створювалися з ідеологічною метою виправдання гетьманської форми правління, були історіософською підставою відродження гетьманської влади у майбутньому. Отже, звинувачуючи так званих народників у відсутності державницького підходу, вони забували, що саме ці «народники» – соціал-демократи і есери – відбудували нову українську державу ХХ сторіччя.

Гетьманці стверджували, що самостійництво УНРівців було викликано тиском обставин і зовнішніми чинниками (а не стало результатом усвідомленої волі демократичних провідників революції); що відлучення від державотворення вищих верств суспільства як «несоціалістичних елементів» не дало можливості мобілізувати всі сили для здобуття незалежності.

Для того, щоб глибше розібратися в суті того народництва, яке, на думку державників, яскраво репрезентував М. Грушевський, необхідно бодай побіжно накреслити провідні історіографічні ідеї голови НТШ, починаючи від 90-х років ХІХ ст. і до 30-х років ХХ ст.М. Грушевський, хоч і був учнем В. Антоновича, репрезентував зовсім новий, вищий щабель національно-суспільної думки. Зі старим народництвом його пов’язувала хіба що віра у доленосне призначення народу. Всі інші сторони світогляду М. Грушевського відчутно відрізнялися від класичних поглядів народників. Він був безпосереднім творцем нової політичної доби української історії, до якої Антоновичу і його поколінню так і не судилося дожити. Антонович творив в епоху романтизму і аполітичного українофільства, і хоч серед чистих культурників другої половини ХІХ ст. він вважався політиком, але в порівнянні з М. Грушевським його політична робота належала до попередньої допартійної доби.

В. Антонович виробляв українську політику в умовах, коли український рух протистояв усій державній машині Російської імперії. Українці 1860-х протиставляли себе державі, яку сприймали як апарат насильства над органічно бездержавною за ментальністю українською етнічною масою. Самою своєю окремішністю українці, на переконання В. Антоновича, завдячували цій неадаптованості до чужонаціональної державної організації на українських землях. Виходило так, нібито весь тисячолітній період своєї історії українці жили ізольовано від держави, яка у княжу добу була норманською, у литовсько-польську – литовською і польською, після падіння Гетьманщини – російською, а на Правобережжі польською. Еліта в Україні увесь час була чужорідною народові, який, згуртувавшись у громади, жив своїм окремішнім життям. Говорячи про погляди В. Антоновича, ми змушені їх спрощувати, маючи передусім не фактографічні його праці, а роботи пояснювального характеру.


Реферати!

У нас ви зможете знайти і ознайомитися з рефератами на будь-яку тему.







Не знайшли потрібний реферат ?

Замовте написання реферату на потрібну Вам тему

Замовити реферат