Ринок американської преси, новітні процеси

Ринок американської преси, новітні процеси

Книжній справі на Русі М. Максимович завдячує Києву часів Ярослава Володимировича, тій першій гільдії писців, яку великий князь зібрав для перекладів з грецької мови на церковнослов'янську, аби засіяти, за словами літописця, "книжными словесы сердца вірныхъ людій". Багаті були запаси, зібрані женцями-першословесниками в духовні комори Софійського храму в ХІ столітті. Вони живили мерехкотливий вогник пам'яті й просвіти в нестерпні часи темряви.

Не володіючи ренесансним матеріалом, учений укладає культуру Русі в тривалу дрімоту, з якої пробуджує її для книжної діяльності не раніше як з середини ХVІ століття. Попередні покоління, на його думку, перебивались тільки вже напрацьованим рукописним арсеналом, майже нічого нового не додаючи до нього від себе. Одним із перших симптомів очумання він вважає намагання зблизити Св. Писання з народною мовою. Старшою пам'яткою цього намагання слугує Пересопницька Євангелія (1556-1961), в якій багато церковнослов'янської лексики замінено розмовно-побутовою "для ліпшого вырозумления люду христіанского посполитого".

У зв'язку з намірами польської влади запровадити на українських землях унію, загострюється боротьба за київський Печерський монастир, у справи якого, згідно з ставропігіальним привілеєм константинопольського патріарха Максима від 1481 року "ни въ чимъ не вступаться митрополитомъ Кіевскимъ, ани клирикомъ Софійскимъ". Хоча архімандрит Іларіон Песочинський після утворення Речі Посполитої заручився королівською грамотою про права Печерського монастиря, автономія древньої святині не відповідала засадам офіційної церковної політики. Здійснюється масований натиск на твердиню православ'я.

Як взірець ревної оборони Печерської обителі від єресі, Максимович наводить діяння архімандрита Никифора Тура (з 1593 р. затверджено королем Жигимонтом ІІІ). У руслі наступних уніатських домагань київський митрополит М. Рагоза, що перебував у Новгородку Литовському, тричі призивав до себе Никифора, аби той прийняв від нього посвяту "яко отъ своего старшаго", без якої забороняв йому жити у власному ж монастирі. За третім викликом архімандрит ще раз наголосив, що митрополит не має тут ніякої влади, і прозоро натякнув посланцеві не відвідувати більше тутешні місця.

Рагоза продовжує тиск, позиваючи Тура на духовний суд, який той ігнорує, а обидва з'являються вже на Берестейський собор 1596 року На ньому, як відомо, противники і прихильники унії піддали один одного анафемі, зокрема, в проклинальній грамоті Никифору Туру київський митрополит і п'ять єпископів-уніатів позбавляли його архімандритства, "абысь не дерзнулъ петрахиля на выю свою взлагати, и отнюдъ никоего священнодійствія правити".

Наступного року, не без впливу митрополита, на мозирського маршалка Лозку покладається виконання королівського наказу про передачу монастиря Рагозі. Та печерські ченці не пустили до себе ні київського возного генерала, ні самого маршалка, який спересердя тільки встромив королівські листи в монастирські ворота. До речі, православну душу Лозки не дуже засмутила невдача місії. Пізніше, у 1615 році він разом із дружиною Анною Гулевичевною пожертвує своє київське помешкання на устрій Богоявленського братства.

Настирливими скаргами Рагоза досягає того, що Тура викликають до королівського суду, на який він замість себе споряджає довірених осіб. Вироком заочного судилища стає декрет короля, що, вторячи берестейській анафемі, анулює право Тура на архімандритство й відсторонює його від монастиря, який з маєтками і прибутками передає Рагозі. Виконавцю цього декрету також не пофортунило, бо лаврські братчики залишилися вірні Никифору.

Коли ж митрополит понасаджував своїх урядників у віддалених від Києва литовських селах монастиря, то нескорений Тур, скинувши рясу й пересівши на коня, з мобільним загоном добровольців ("наливайків", як назве їх у доносі до Литовського трибуналу приголомшений владика) пронісся по захоплених маєтках і під схвальний супровід місцевих селян розігнав уніатських намісників.

До того ж печерський архімандрит виграє справу в Київському земському суді й повертає своїй капітулі 8 тис. коп грошей, утриманих митрополитом з могилівських міщан. І тільки смерть у 1599 році покликала обох супротивників на вищий суд Божий.

Книгодрукування в Києві, за визначенням М. Максимовича, почалося не раніше 1616 року. На цю пору воно велося в Галичині та на Волині, всього на Русі вже вийшло майже 112 різних друків, але продовжувала мляво існувати фактично єдина братська типографія у Львові.Він не поділяє думки деяких сучасних йому істориків, які горіли бажанням зробити початки київських видань древнішими. Одне таке "баснословіє", посилаючись на присутність острозького шрифту в печерських першодруках, взагалі сіяло плутанину, стверджуючи, що власну друкарню подарував перед смертю лаврським ченцям князь Костянтин Іванович Острозький, батько засновника книговидання в Острозі, ще в 1531 році, за що був похований у святих печерах. М. Бантиш-Каменський, намагаючись загладити казус своїх колег щодо діянь батьків і дітей, пов'язав передачу Острозької друкарні Києву зі смертю "заступника православ'я" князя Костянтина Костянтиновича в 1608 році, мабуть, не відаючи того, що в Острозі книги з'являлись до 1612 року, і тогорічний Часослов І. Огієнко назве лебединою піснею друкарні.

1
?






© 2011 - 2017 Реферати на тему | Реферати українською мовою безкоштовно | Скачати бесплатно реферати українською мовою