Історія розвитку сестринської справи в Україні

Історія розвитку сестринської справи в Україні

За багато віків до утворення Київської Русі цікаві пам'ят¬ки культури, в тому числі й медицини, залишили по собі скіфи, що населяли Крим, південні землі між Дніпром і Дунаєм і мали торгові і культурні зв'язки з греками (про них згадують Геро-дот і Гіппократ). Скіфам були відомі цілющі властивості багатьох рослин, вони володіли деякими прийомами лікування різних хвороб, могли робити навіть трепанації. Під час розкопок Чортомлинського кургану, недалеко від Керчі, знайдено золоті і срібні вази із зображенням скіфів, які надають медичну допо¬могу (перев'язування нижньої кінцівки, виривання зуба). Деякі скіфи були обізнані з медициною античних греків, мали ме¬дичну практику в Афінах.

У IX ст. формується східнослов'янська держава Київська Русь з центром у Києві. За князювання Володимира Святославовича, а потім його сина Ярослава Мудрого. Київська Русь підноситься до рівня передових держав тогочасної Європи.

Виникнення сестринської справи в Україні, як і у всій Європі, нерозривно пов'язане з прийняттям та становленням християнства, створенням монастирів, при яких були лікарні, подорожні доми, які поєднували функції готелю, лікарні та амбулаторії для мандрівників, що направлялися до святих місць та потребували медичної допомоги.

Одна з перших згадок про створення стаціонарної ліку¬вальної установи у Київській Русі відноситься до X століття, коли княгиня Ольга організувала лікарню , де догляд за хво-рими був доручений жінкам. Літописець Нестор у своєму зна¬менитому "Житии Феодосия Печерского" згадує про створен¬ня монастирської лікарні в Києві на рубежі третьої та четвер¬тої чверті XI століття. Згодом подібні лікарні були створені в Переяславі, Вишгороді та Чернігові.

Видатним медиком, першою в світі жінкою, яка просла¬вилася своїми медичними знаннями була внучка Володимира Мономаха, дочка Мстислава -Євпраксія Мстиславівна. Вона видала грецькою мовою трактати "Аліма" та "Мазі", де було зібрано і систематизовано знання з тогочасної медицини, і, крім опису хвороб та засобів їх лікування, дано поради щодо гігієни, зокрема, гігієни жінки та дитини.

За часів середньовіччя в Україні не було ніяких навчаль¬них медичних закладів, а навчання мистецтва лікувати та дог¬лядати за хворими здійснювалось шляхом передачі знань від батьків дітям або на зразок ремісничого учнівства при монас¬тирях. Відомо, що в середньовічних містах України (кінець XIV ст.) медициною займалися члени професійних цехів. Серед них хірурги - цирульники надавали допомогу жителям міст і брали участь у військових походах та козацьких битвах. Цехи цирульників були у Львові (засновані у 1512 році), при Київсь¬кому магістраті, в Кам'янеці-Подільському та інших містах. У цехах цирульників провадилось також навчання учнів віком з 12 років. Цирульники вміли робити кровопускання, ставити банки, розрізати гнояки, виривати зуби, лікувати та перев'я-зувати рани, вправляти вивихи, переломи, здійснювати ампу¬тації, виготовляти різні пластирі для лікування ран, знали оз¬наки певних хвороб.

Видатною особистістю XVI ст. був Георгій Дрогобич (близько 1450 - 1494 рр.) - один з найосвіченіших медиків свого часу. Народився в місті Дрогобичі. Закінчив Краківський універси¬тет, у якому здобув ступінь бакалавра, потім магістра; праг¬нучи вдосконалювати свою освіту, він вступає до Болонського університету (Італія), де удостоюється звань доктора філософії та медицини, в цьому ж університеті обирається ректором (1481-1482), викладав медицину в Краківському університеті. 38

ГДрогобич мав авторитет енциклопедичне освіченої лю¬дини. Він опублікував у Римі книгу "Іисіісшт ргодпозіісоп", присвячену переважно астрономії і частково медицині. Це була перша в історії друкована праця нашого співвітчизника.

Значну роль в історії розвитку медичної справи в Україні відіграли братства. Крім просвітницької, релігійно-благодійної діяльності, вони займалися допомогою хворим членам своєї парафії, мали притулки для немічних та сиріт, які в XVI столітті дістали назву шпиталів. Зокрема, Львівське братство мало п'ять шпиталів. Лікувальні заклади мало і Київське братство.

До початку XVII століття відноситься поділ медичного персоналу на три категорії: "дохтур, обтекарь й лекарь, пото¬му что дохтур совет дает й приказьівает, а сам тому не иску-сен, а лекарь прикладьівает й лекарством лечит, а сам ненау-чен, а обтекарь у них обоих - повар".

Наприкінці XVIII століття українські землі входили до складу двох імперій: Російської та Австро-Угорської. Але кордон між Росією та Австрією був не лише географічно-політичним поняттям. Він означав приналежність населення по обидва його боки до двох різних, а в дечому — цілком протилежних суспіль¬но-політичних та культурно-освітніх систем. Враховуючи істо¬ричну ситуацію, яка склалася, розвиток медицини в цих регі¬онах України мав свої особливості.Західна Україна (тодішні Львівська, Станіславська та Тер¬нопільська губернії, інакше - Галичина, та частина Волині, інакше - Лодомирія ) за часів панування Австро-Угорщини та панської Польщі мала винятково важкі соціально-економічні умови. З точки зору економіки весь цей край практично слу¬жив аграрним придатком промислових центрів Австро-Угор¬щини та Польщі. Більшість населення краю була неграмотним або малограмотним. До соціального та економічного гноблення додавалось і національне. Результатом незадовільного стану населення західноукраїнських земель була висока захворю¬ваність гострими та хронічними інфекційними хворобами та висока смертність. Навіть за офіційними статистичними дани¬ми, смертність на 1000 населення складала на початку XX століття від 22,5 до 23,9. Висипний та черевний тифи, дизентерія, туберкульоз, трахома, венеричні хвороби носили масовий характер.

Перші спроби організувати лікувально-санітарну справу в Західній Україні відносяться до другої половини XVIII сто¬ліття. В квітні 1870 року на території Західної України була створена Крайова рада здоров'я, в обов'язки якої входило здійснення заходів по організації медичної допомоги населенню.

На цей час припадає перше повідомлення в літературі про відкриття акушерських курсів у Львові. Ці курси, названі повивальними, заснувала поміщиця Яблонська, яка мешкала в околицях міста. На курси приймали неграмотних сільських жінок; термін навчання тривав 3 місяці. До цього часу в Західній Україні не було ні єдиного навчального медичного закладу.

Імператриця Австрії Марія Терезія з метою поліпшення медичної опіки над населенням, розвитку медичної освіти і науки у королівстві Галичина та Лодомирія декретом від 22 грудня 1772 року призначила доктора медицини Андрея Кру-пинського крайовим протомедиком Галичини. Йому було до¬ручено створити на західноукраїнських землях систему ме¬дичної служби і медичної освіти.

Про медико-санітарний стан Львова і всього королівства Галичина та Лодомирія дає уявлення один із фрагментів допо¬відної Андрея Крупинського губернаторові - графу Антоні Пергену від ЗО травня 1773 року: "Хворі, бідні, убогі і немічні старці, вкриті виразками і брудом, лежать у гною або тиня¬ються вулицями. Я неодноразово просив сестер милосердя подати їм медичну допомогу і помістити їх в лікарню. Сестри стверджують , що в лікарнях немає вільних місць. За таких умов може спалахнути епідемія. Слід зробити все, щоб запобігти цьому нещастю".

У своїх меморіалах від ЗО травня та ЗО серпня 1773 року Андрей Крупинський з болем і гіркотою констатував, що че¬рез відсутність дипломованих акушерок під час пологів часто помирають матері зі своїми немовлятами. Тому першочерговим завданням він вважав відкриття у королівстві медичних на¬вчальних закладів. На його клопотання губернатор граф Ан¬тоні Перген 20 березня 1773 року видав розпорядження, згідно з яким у Львові почалось читання лекцій з усіх галузей медичної науки для осіб, що займалися лікарською, акушерською та аптекарською практикою, але не мали дипломів.

Урочисте відкриття Львівського акушерського колегіуму відбулося 1 жовтня 1773 року. Цей день ознаменував зарод¬ження середньої медичної освіти на західноукраїнських зем-лях. Навчання в колегіумі було безкоштовним. Більш того, слу¬хачі перебували на повному утриманні землевласників, які ске¬рували їх на навчання. З губернаторського фонду вони одержували по одному гульдену на тиждень. Слухачами коле¬гіуму могли стати фізично здорові, морально стійкі особи обох статей віком від 21 до ЗО років. Звичайно, підбирали інтелекту¬ально розвинених, які відзначалися милосердям та любов'ю до акушерської справи.

За статутом навчання в колегіумі тривало один - три роки. При колегіумі діяли курси прискореної підготовки акушерок. Це сприяло значному поліпшенню акушерської допомоги в королівстві.

За Шумовським В. (1906), у всій Галичині з 2,5-мільйон-ним населенням в 1772 -1776 рр. не було ні однієї акушерки. До 1792 року у Львові і у всій Галичині нараховувалась 91 акушер¬ка та 137 хірургів.

При такій системі освіти відчувалась гостра нестача се¬реднього медичного персоналу. Не дивлячись на це, багато з них не мало роботи, або займалось приватною практикою. На цей час дрібні лікувальні установи взагалі працювали без се¬реднього медичного персоналу, а у великих - на одного ліка¬ря припадав лише один середній медичний працівник. У зв'яз¬ку з цим їхні умови праці були вкрай важкими, а платня мізер¬ною. В клініках єдиного в Західній Україні медичного факультету Львівського університету медичними сестрами пра¬цювали переважно монашки, які недостатньо володіли навіть найелементарнішими навичками догляду за хворими.Приблизно на цей період припадає відкриття перших на¬вчальних закладів для підготовки медичних сестер у Західній Україні. Перша школа медичних сестер була створена лише у 1895 році при загальній лікарні у Львові. Вона була організова¬на і фінансувалась крайовим відділом здоров'я спільно з товариством Червоного Хреста. Навчання в школі в різні періоди часу тривало від 2 до 6-7 місяців.

При одержанні диплома випускниці медсестринської шко¬ли давали урочисту обіцянку такого змісту: "Клянуся і обіцяю вірно служити ідеям Червоного Хреста, дотримуватися вимог професійної етики, виконувати свої обов'язки добросовісно, не ухилятись від догляду за різного роду хворими і сприяти по¬ширенню принципів охорони здоров'я населення і особистої гігієни народу на території моєї діяльності".

Друга школа для підготовки медичних сестер була відкрита у Львові в грудні 1937 року і носила назву "Приватна школа догляду за хворими". Школа була власністю Товариства імені Христової дитини і готувала медичних сестер для дитячих установ. Навчання було платним. Сюди приймали жінок у віці 18-25 років. Підготовка тривала 2,5 роки. Зі школи виходили грамотні, за тогочасними мірками, медичні сестри по догляду за грудними та хворими дітьми. Після закінчення навчання вони йшли працювати в дитячі лікарні, а частково - в дитячі кон¬сультації і багаті сім'ї, щоб доглядати за новонародженими та хворими дітьми.

При такій системі підготовки медичних працівників серед¬ньої ланки в Західній Україні було дуже мало. Так, на вере¬сень 1939 року в сільських та міських стаціонарних медичних установах західних областей України працював лише 371 се¬редній медичний працівник. У 1936 році у Львівському, Терно¬пільському та Станіславському воєводствах у штаті 62 так зва¬них "осередків здоров"я", кожний з яких обслуговував повіт з 8-10 волостей з населенням 15 тисяч чоловік, було всього 76 медичних сестер, або в середньому одна медична сестра об¬слуговувала весь повіт.

Злам 30-40-х років XX століття ознаменувався переміна¬ми в житті українського населення на західноукраїнських зем¬лях, загарбаних Польщею після Першої світової війни. У жовтні-листопаді 1939 року згідно з прийнятими документами Західна Україна возз'єдналась з УРСР та була включена до складу СРСР.

У західних областях УРСР у 1940 році було створено 1948 лікувально-профілактичних установ різного профілю, в яких працювало 4129 лікарів та 8900 середніх медичних працівників. У лікарняних установах на цей час було розгорнуто 14200 ліжок.

Паралельно з реорганізаціями в практичній охороні здо¬ров'я проводились відповідні зміни в системі медичної освіти. Львівська фельдшерсько-акушерська школа, яка була створе¬на в грудні 1939 року на базі Львівської державної акушерсь¬кої школи, в січні 1940 року розпочала підготовку медичних працівників за трьома спеціальностями: фельдшер, акушерка (три роки) та медсестра (два роки). Усього в школі навчалося 109 чоловік. У червні 1941 року відбувся перший випуск аку¬шерської групи.

У Станіславі (тепер Івано-Франківськ) та Крем'янці (Тер¬нопільської області) у вересні 1940 року відкрились 4-річні фель¬дшерсько-акушерські школи. Викладання в усіх школах про-водилось за програмами для середніх медичних навчальних закладів Радянського Союзу, затвердженими Наркомздравом СРСР.

Напад на Радянський Союз фашистської Німеччини пере¬шкодив розвитку охорони здоров'я, сестринської справи та середньої медичної освіти в західних областях України. На весь період німецької окупації фельдшерсько-акушерські школи у Львові, Крем'янці та Станіславі були закриті, а їхнє майно пограбовано.

Відразу після звільнення західного регіону України від німецько-фашистських загарбників з вересня 1944 року відно¬вили свою роботу фельдшерсько-акушерські школи у Львові, Станіславі та Крем'янці. У цьому ж році була відкрита фельд¬шерсько-акушерська школа в Луцьку. В них навчалися пере¬важно українці — вихідці з цього краю.

Поповнення медичними кадрами лікувально-профілактич¬них установ західного регіону України відбувалось за рахунок випускників місцевих вищих та середніх медичних навчальних закладів. Крім цього, сюди направлялись на роботу лікарі та середній медичний персонал, переважно медичні сестри, з інших областей України та Росії.

У повоєнні роки в усіх західних областях України, куди ввійшли, крім Львівської, Станіславської, Тернопільської та, частково, Волинської областей, Волинська та Рівненська області, почався інтенсивний розвиток середньої медичної осві¬ти. У період з 1944 до 1966 року, крім існуючих 3 середніх медичних навчальних закладів, було відкрито ще 22.

Дещо інакше розвивались сестринська справа та освіта в тих регіонах України, які після третього поділу Польщі перей¬шли під панування Російської імперії. Це стосувалось Східної (Великої) України.У середині XVIII століття запроваджувалась система ме¬дичного обслуговування, згідно з якою в губерніях створюва¬лися прикази громадського піклування (так звана приказна медицина). Але рівень надання медичної допомоги міському населенню в установах цієї системи був низьким, а в селах їх практично не існувало.

У 1775 році сенат видав наказ про створення у Києві уря¬дового шпиталю. У 1792 році в місті був відкритий також військо¬вий шпиталь. З 1786 року при Кирилівському монастирі почав діяти будинок для інвалідів, у 1806 році до нього було переве¬дено психічнохворих.

В Україні в 1787-1797 роках діяла Єлизаветградська меди-ко-хірургічна школа. У Київській академії на початку XIX сто¬ліття функціонували медичні класи. У 1806 році в Києві офіцій¬но відкрито Кирилівські богадільні, де в 1842 році створено першу фельдшерську школу.

У 1800 році були збудовані державні лікарні в Кременчу¬ку, Полтаві, Ромнах, Лубнах та інших губернських та повіто¬вих містах, де поряд з лікарями працювали їх помічниками фельдшери та, як допоміжний персонал, неосвічені жінки. У 1803 році у Києві покладено початок стаціонарній родопомочі -відкрито перший пологовий будинок (акушергауз) на 2 ліжка зі штатною акушеркою.

Із створенням губернських (1797) та повітових лікарських управ почалася організація деякої медичної допомоги сільсько¬му населенню в переважній більшості силами фельдшерів та повивальних бабок.

Найбільшими медичними освітніми центрами в Україні були: Харків (1815), Київ (1841) та Одеса (1900) - з часу відкрит¬тя у них медичних факультетів при університетах.

Початок Кримської війни (1853) визначив початок нового етапу в розвитку сестринської справи. У цей час М.І. Пирогов прийняв пропозицію щодо залучення загонів сестер милосер¬дя в Кримській кампанії. Перші в історії медицини жінки-ме-дичні працівники почали надавати допомогу пораненим та хво¬рим воїнам на полі бою.

М.І. Пирогов неодноразово вказував, що "наша сестра милосердия .должна бьіть простая, богопочтительная женщи-на, с практическим рассудком й с хорошим техническим обра-зованием, .непременно должна сохранить чувствительное сер-дце". У жовтні 1855 року в Севастополі М.І. Пирогов написав "Правила для сестер Крестовоздвиженской общиньї". Він впер¬ше поділив сестер на три основні категорії: сестер-господинь, сестер-аптекарок та перев'язувальних сестер. Для кожної з цих категорій він розробив спеціальні інструкції та правила взає¬мин між собою та з лікарями. Він писав: "Научньїе й техничес-кие предписания врачей должньї исполняться сестрами в точ-ности й беспрекословно". Але і від лікарів, особливо молодих, він вимагав використання досвіду сестер, бо сестри "не сле-пьіе исполнительницьі приказаний лица, только что вступив-піего на врачебное поприще". "Разве знание личности больно-го, - писав він, - приобретенное постоянньїм за ним уходом ничего не значит для врача, видящего его только раз или два в день" .

У Севастополі надавала допомогу пораненим і особливо в цьому відзначилась проста дівчина Дагпа Севастопольська. У народі її вважають та шанують як героїню, як першу сестру милосердя.

Кримська війна (1853-1856) та участь у ній сестер мило¬сердя є найяскравішим та значним етапом розвитку сестринської справи в XIX столітті. Ідея залучення сестер милосердя до надання допомоги пораненим та хворим на фронті була по¬вністю реалізована МІ. Пироговим, який брав активну участь у підготовці та організації роботи сестринського персоналу в цей період. Сестри милосердя виконували обов'язки по догляду за пораненими, допомагали лікарям при операціях, відали госпо¬дарством польових шпиталів і т.д. З того часу необхідність та доцільність участі жінок в догляді за хворими та пораненими одержали загальне визнання. Було вирішено розвивати цей досвід і створювати систему підготовки сестринського персо¬налу не тільки на випадок війни, але й для мирного часу, бо кваліфікованого персоналу по догляду дуже потребували лікарні.

Після Кримської війни почали створювати нові багато-чисельні сестринські общини. Сестри милосердя більш широко стали залучатися для догляду в лікарнях та шпиталях і в мир¬ний час. Таким чином, М.І. Пирогову належить пріоритет у виз¬наченні професійного та соціального статусу сестри милосер¬дя в період військових дій.

Після Кримської війни з новою активністю звертається увага на підготовку медичних кадрів середньої ланки. Із середини XIX століття почали діяти фельдшерські школи в Києві та Харкові. У 1870 році в Києві відкрито військову фельдшерську школу, а в 1877 році - курси медичних сестер. Але забезпе¬ченість медичною допомогою населення залишалась на низько¬му рівні.Після введення в Росії у 1864 році земської медицини її запровадження в Україні почалось з Лівобережжя, на Право¬бережжі відповідне реформування відбулось лише у 1906 році, а на Київську, Волинську та Подільську губернії положення про земство поширилося тільки в 1911 році. Медична допомога багатьом верствам населення України була недоступна через обов'язкову плату за лікування. По селах взагалі державних лікарень не було. Лише в деяких губерніях діяла невелика кількість фельдшерських пунктів, на які, як і на решті тери¬торії Росії, покладався обов'язок здійснювати "роз'їзну" сис¬тему медичного обслуговування. У 1913 році на території Ук¬раїни, яка входила до складу Росії, було 1043 земські лікарські дільниці.

Фабрично-заводська медицина мала на меті надання ме¬дичної допомоги робітникам промислових підприємств Украї¬ни, але вона мало чим відрізнялась від медичної допомоги сільському населенню, інакше кажучи, була далеко недостат¬ньою. Лише на найбільших підприємствах були створені фель¬дшерські пункти.

У 1913 році на території України працювало 7900 лікарів (з них у земських установах працювало всього 970 лікарів), 12400 середніх медичних працівників, в тому числі 3500 земсь¬ких.

У роки Першої світової війни поряд із занепадом економі¬ки зазнала значного занепаду і медична служба та освіта в Україні.

Певні зусилля для боротьби з епідеміями та високим рівнем захворюваності в Україні, розширення мережі лікувальних закладів та розвитку професійної підготовки середніх медич¬них працівників були докладені Російським урядом після Жов¬тневої революції. Наприкінці 1920 року в Україні працювало 1099 лікарських дільниць та 1081 фельдшерський пункт. В ут¬вореній УРСР проводилась відповідна робота щодо розвитку та вдосконалення всіх служб охорони здоров'я.

Реформаторські заходи з питань середньої медичної осві¬ти, які проводились згідно з постановами Наркомздраву та Наркомпросу СРСР, здійснювались і в Україні.

1 листопада 1939 року позачергова сесія Верховної Ради СРСР прийняла закон про включення Західної України до складу СРСР та возз'єднання з УРСР.

Під час фашистської окупації України в роки Великої Вітчизняної війни на її території припинили свою діяльність медичні школи, а їх майно було пограбоване.

Після вигнання фашистів з України уряд проводив важ¬ливі заходи щодо охорони здоров'я населення, в тому числі й щодо відновлення та розвитку середньої медичної освіти вза¬галі та медсестринської зокрема.

Після Великої Вітчизняної війни Радянський уряд при¬ділив велику увагу відновленню мережі середніх медичних навчальних закладів та відкриттю нових. З 1947 року загальне методичне керівництво середніми спеціальними навчальними закладами почало здійснювати Міністерство вищої та серед¬ньої спеціальної освіти СРСР. Воно розглядало та затверджу¬вало переліки спеціальностей та навчальні плани підготовки фахівців.

У 1948 році підготовка фельдшерів-акушерок була пере¬ведена на 4-річний термін, навчання медичних сестер для ди¬тячих установ збільшилося з 2 до 3 років.

У 1952 році для осіб, які не мали закінченої середньої медичної освіти, а працювали в установах охорони здоров'я, були відкриті при медичних школах вечірні відділення з метою надання можливості такій категорії працівників отримати се¬редню медичну освіту без відриву від виробництва.

З метою уніфікації середньої медичної освіти, ліквідації багатопрофільності та підвищення якості підготовки середніх медичних кадрів у 1954 році були встановлені такі типи се-редніх медичних навчальних закладів та терміни навчання в них:

• медичні училища з 3-річним терміном навчання для підго¬товки фельдшерів, акушерок, санітарних фельдшерів, фель-дшерів-лаборантів та зубних лікарів;

• фармацевтичні училища з 3-річним терміном навчання для підготовки фармацевтів;

• училища для підготовки зубних техніків з 2-річним тер¬міном навчання.

Відповідно до Постанови Ради Міністрів СРСР від 4 серп¬ня 1959 року за № 908 "О формах й сроках обучения й об улучшении качества подготовки специалистов в средних спе-циальньїх учебньїх заведеннях" Мінвуз СРСР затвердив нові навчальні плани підготовки медичних кадрів. Були продовжені терміни навчання за спеціальностями: фельдшер, санітар-фель-дшер, акушер та фармацевт, - для осіб на базі неповної се¬редньої школи до 4 років і на базі повної середньої школи до 2,5 років. У навчальні плани було введено навчальну практику та збільшено час на практичне навчання.

З 1959 року Міністерство охорони здоров'я СРСР почало організацію постійно діючих курсів підвищення кваліфікації, вдосконалення та спеціалізації середніх медичних кадрів.У період після ццзакінчення війни та до середини 70-х років не тільки розширювалась мережа медичних училищ, а й збільшувалась кількість учнів, які здобували медичні професі. Наприклад, у 1950/1951 навчальному році учнів у медучили-щах було у 2,5 раза більше, ніж у 1945/1946 і т.д. Поступово з процесом задоволення потреб суспільства в середніх медичних кадрах і, в першу чергу, медичних сестер реорганізовувалась мережа навчальних закладів, регулювалась кількість учнів у них. Так, в середині 80-х років припинив свою діяльність ряд периферійних медичних училищ, а підготовка середнього ме¬дичного персоналу була сконцентрована на тих, які мали доб¬ру матеріально-технічну базу та викладацькі кадри і де відчу¬валась потреба підготовки відповідних середніх медичних фахівців з місцевих жителів для кадрового забезпечення місце¬вих лікувально-профілактичних закладів. Наприклад, в захід¬них областях України вказана реорганізація закінчилась так. У Львівській області залишилось з шести три медичних училища (Львівське, Бориславське та Самбірське); у Волинській обсті з семи медичних училищ залишилось теж три (Луцьке, Ківерц¬івське та Ковельське); у Рівненській області з п'яти медучи-лищ залишилось три (Рівненське, Дубнівське та Рокитнянсь-ке); в Тернопільській області з чотирьох - два (Чортківське та Крем'янецьке); в Івано-Франківській області так і залишилось 2 медичних училища - в обласному центрі та в Коломиї, прав¬да із закриттям фармацевтичного.

Розвиток відомчої системи охорони здоров'я призвів до створення медичних училищ для задоволення їхніх лікуваль¬но-профілактичних установ середніми медичними кадрами з "надуманою" спеціалізацією, якої практично не було. Прикла¬дом таких навчальних закладів є медичні училища Міністер¬ства шляхів сполучення СРСР.

У 1979 році СРСР ратифікував Конвенцію Міжнародної організації праці №149 "О сестринском персонале". Наказом МОЗ СРСР від 9 вересня 1987 року за №1104 була перегляну¬та номенклатура спеціальностей із середньою медичною осві¬тою, введена атестація середніх медичних працівників з при¬своєнням кваліфікаційної категорії. Для медичних сестер вве¬дено такі кваліфікаційні категорії: медсестра без категорії (для випускників медичних училищ), друга, перша та вища.

У 1989 році спеціальність "Медична сестра", яка існувала до цього, була перейменована на спеціальність "Сестринська справа", що більш суттєво відображала суть фаху. Був введе¬ний новий навчальний план із цієї спеціальності й у ньому впер¬ше представлена дисципліна "Основи сестринської справи".

У 1991 році був прийнятий Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки "Про освіту", в якому з врахуван¬ням міжнародного досвіду були заплановані суттєві зміни в системі вищої освіти з введенням чотирьох рівнів кваліфікації (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст та магістр) та виз¬наченням типів навчальних закладів.

24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради України прийняла Постанову та Акт проголошення незалеж¬ності України. УКРАЇНА стала незалежною демократичною державою з неподільною та недоторканою територією, на якій чинними є лише власні Конституція, закони та постанови уряду.

Серед інших гострих проблем незалежна Українська дер¬жава відчула потребу опрацювання законодавчої бази та пере¬будови в галузі освіти. Згідно з розробленою 1992 року Дер¬жавною національною програмою "Українська освіта в XXI столітті" взято курс на створення власної системи національ¬ної освіти. У цьому ж році Верховна Рада схвалила "Закон про освіту", яким передбачено запровадження в Україні неперер¬вної ступеневої вищої освіти чотирьох рівнів. Відповідно до нього спростовано термін "середня спеціальна освіта" та замі¬нено терміном "вища освіта першого рівня". Навчальні закла¬ди, які надають такий рівень освіти, називаються закладами освіти І рівня акредитації. З'являються вищі навчальні заклади нового типу - коледжі, які належать до закладів освіти II рівня акредитації. У цих освітніх закладах студентам надаєть¬ся базова вища освіта та після закінчення - ступінь бакалавра. У закладах ІІІ-ІУ рівнів акредитації надається повна вища ос¬віта на рівні спеціаліста та магістра.

З 1995-1996 років почали відкриватися факультети сест¬ринської справи в медичних університетах та академіях Ук¬раїни. У цей час було створено медсестринський факультет у Тернопільській медичній академії.

ЗО січня 1996 року МОЗ України видає наказ за № 19 "Про створення Національної програми розвитку медсестрин-ства України". Відповідно до неї створена робоча група, яка займається конкретними питаннями розробки вказаної програми та її реалізації в практичній охороні здоров'я і системі медсес-тринської освіти. 50У липні 1997 року вперше в Україні випущено близько 80 медичних сестер-бакалаврів. Ще у 1994 році Міністерство охо¬рони здоров'я України на виконання рішення власної Колегії від 21 квітня 1993 року "Про стан і перспективи підготовки молодших спеціалістів І і II рівнів акредитації системи навчаль¬них закладів Міністерства охорони здоров"я України" та нака¬зу від 14 травня 1993 року за № 104 проінформувало керів¬ників органів та закладів охорони здоров'я і керівників зак¬ладів, що підпорядковані МОЗ України, листом від 21 вересня 1994 року за № 10.03.68/699 про те, що: "Медична сестра-бакалавр може займати посади головної медичної сестри ліку¬вально-профілактичної установи, старшої медичної сестри відділення, медичної сестри спеціалізованого відділення, ме¬дичної сестри-викладача медичних навчальних закладів І та II рівнів акредитації, медичної сестри сімейного лікаря". Але ще й донині законодавче не затверджені юридичний статус та посадові оклади фахівців нового типу.

У травні 1997 року відбулась установча конференція із ство¬рення Асоціації медичних сестер України. Президентом Асоці¬ації стала Галина Івашко. Зараз відбувається процес юридич¬ного оформлення Асоціації, розробляється програма її діяль¬ності.

Отже, з вищенаведеного випливає, що:

1. Становлення сестринської справи в різних регіонах Ук¬раїни відбувалось по-різному внаслідок особливостей історич¬ного, політичного та соціально-економічного їх розвитку з вра¬хуванням впливів Західної Європи та Росії до 1940 року та СРСР з повоєнних часів до 1991 року.

2. Західній Україні належить пріоритет у формуванні по¬глядів на сестринську справу як особливий вид медичної діяль¬ності, який вимагає відповідної теоретичної та практичної підго¬товки. Становлення сестринської справи в Правобережній та Лівобережній Україні проходило зі значним запізненням навіть порівнянне з тим, як це відбувалося в самій Російській імперії.

3. Завдяки активній участі М.І. Пирогова в організації сес¬тринського догляду за хворими та пораненими під час Кримської війни був вперше проведений розподіл медичних сестер за функціональними обов'язками та розроблені інструкції і про¬грами навчання медичних сестер різних профілів в умовах військового часу.

4. Намагання Радянського уряду замовчати позитивний історичний досвід організації та змісту сестринської справи, свідома ізоляція системи підготовки та використання сестринсь¬ких кадрів в СРСР, ігнорування і неприйняття світового досві¬ду, ізоляція медичних сестер від участі у всесвітніх та міжна¬родних професійних організаціях, привнесення в справу охо¬рони здоров'я хибних ідеологічних принципів призвели до значного відставання системи та суті підготовки медичних се¬стер від міжнародних стандартів і перетворення медсестринсь-кої освіти та діяльності на допоміжну, другорядну.

5. З часу здобуття Україною незалежності та суверенітету робляться певні кроки в піднесенні престижу професії та осві¬ти медичної сестри як найбільш потрібної та масової в прак¬тичній охороні здоров'я. Запровадження ступеневої неперерв¬ної вищої медсестринської освіти підносить її на один рівень з лікарською. Але в цьому питанні є ще багато проблем.

Нерозривно з історією медсестринства пов'язана історія Товариства Червоного Хреста.

Використана література

1. Грандо О. Подорож у минуле медицини. - К: Тріумф, 1995.

- 175 с.

2. Грандо О. Визначні імена в історії української медицини.

- К: Тріумф, 1997- 335 с.

3. Шегедин М.Б. Медсестринство у світі. - Львів, 1998. - 288 с.

4. Вороненко Ю.В., Чернишенко Т.І. Реформування медсест-ринської освіти в Україні // Медсестринство України. -1998. - №1. - С. 5-11.

5. Сорокіна І. Мати Тереза // Медсестринство України. - 1998.

- № 1. - С. 55-57.

6. Чернишенко ТІ. Міжнародний день медичної сестри // Мед¬сестринство України. - 1999. - №2. - С. 5-7.

7. Голяченко О.М., Сердюк А.М., Приходський О.О. Соціальна медицина, організація та економіка охорони здоров'я. - Тер¬нопіль: Джура, 1997. - 328 с.

8. Молитовник християнської родини. - Кристинопіль, 1996. -С. 16-17.

9. Введение к комплекту материалов. "ЛЕМОН". Учебньїе ма-териальї по сестринскому делу. ВООЗ. - Европейское реги-ональное бюро, 1996. - 45 с.

?






© 2011 - 2013 Реферати на тему | Реферати українською мовою безкоштовно | Скачати бесплатно реферати українською мовою