Пояснювальна записка до проекту Закону України Про Основи державної етнонаціональної політики

Необхідність ухвалення, цілі та завдання акту

Україна традиційно була й залишається поліетнічною країною. З одного боку, це її перевага – в сенсі можливостей взаємодоповнення етнічними культурними, інтелектуальними і навіть генетичними ресурсами, а з іншого – це чинник ускладнення суспільних відносин через протиріччя і вірогідні конфлікти, природа, зміст та динаміка яких зумовлюються спадщиною комуністичної системи, специфікою етнодемографічних, етномовних, етносоціальних та міграційних процесів, особливостями вітчизняної економіки і політики, культури і суспільної свідомості та психології, геополітичних і геоцивілізаційних викликів сучасності та різниці у відповідних орієнтаціях населення різних регіонів країни тощо [1].

Групова етнонаціональна належність населення України формалізована в правових термінах, зміст яких здебільш не визначено: українська нація, український народ, корінні народи і національні меншини України, національності, українці за національністю, українці, які проживають за межами держави, закордонні українці тощо. При цьому правова ідентифікація національних груп громадян України та їх індивідуальна і групова самоідентифікація часто не збігаються. Так, групи, які за всіма юридичним стандартами належать до національних меншин, нерідко самоідентифікуються як народи або нації. Частина їх відносить себе до корінних народів або корінних національних меншин України. І ті й інші звертаються до органів влади або виголошують заяви з вимогами законодавчого визнання їх особливих статусів і особливих прав.

Тим часом, групові та індивідуальні права громадян в етнонаціональній сфері, а також гарантії цих прав зафіксовані в Конституції України, низці інших актів. Серед них закони про мови в Українській РСР, про громадянство України, про національні меншини в Україні, про освіту, про свободу совісті та релігійні організації, про об’єднання громадян, про місцеве самоврядування, про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин, про ратифікацію Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин, про географічні назви та інші, а також чинні міжнародні акти, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Попри загалом високу якість і відповідність міжнародним стандартам більшості з названих та інших документів, вони не кодифіковані, зокрема, в сенсі системності та узгодженості змісту вживаних в них термінів, зафіксованих норм і порядку їх застосування. Це спричиняє суперечливість їх тлумачення та практичного використання. Як наслідок, реальною є небезпека виникнення правових колізій, здатних трансформуватися в колізії і конфлікти суспільні – між етнічними і регіональними спільнотами, між ними й державою, між органами центральної і регіональної влади тощо.

Показовим щодо цього прикладом останнього часу стали ухвали деяких обласних і міських рад про визнання російської мови на територіях відповідних адміністративно-територіальних утворень регіональною в означенні Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин та реакція на ці рішення з боку Міністерства юстиції України і деяких інших державних установ, громадських організацій. Цю ситуацію характеризують такі політико-правові аспекти.

Перший. Закон України про ратифікацію Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин (далі: Хартії) зобов’язує Українську державу застосовувати низку охоронних та заохочувальних положень Хартії до російської мови, звичайно, без шкоди чи обмежень в застосуванні української мови як державної. „Охоронно-заохочувальні” положення аналогічні за змістом, а в багатьох випадках – і за „правовою буквою”, містяться не лише в Хартії, а й в інших правових актах України, зокрема, в Законі про мови.

Другий. Рішення обласних і міських рад не змінили чинних порядку та реалій застосування російської мови у відповідних регіонах по суті.

Третій. Ці рішення можна кваліфікувати як протиправні передовсім на рівні обласних рад, оскільки, за Законом України про місцеве самоврядування, сільські, селищні та міські (але не обласні) ради вирішують на своїх пленарних засіданнях питання, якою мовою (або мовами) користуються у своїй роботі рада, її виконавчий орган та яка використовується в офіційних оголошеннях.Четвертий. Пункт 4 статті 92 Конституції України передбачає, що порядок застосування мов визначається виключно законами України. Тож потрібна правова визначеність щодо того, чи є в обласних і міських рад достатні підстави обгрунтовувати правомірність своїх рішень посиланнями на ратифіковану Законом України Хартію? Відповідь на це запитання належить до компетенції Конституційного Суду. Його формування та винесення ним відповідної ухвали слід було дочекатися і після цього без ажіотажу ввести ситуацію в правове русло. В тому числі, для розширення можливостей практичного використання української мови на територіях, де етноукраїнське населення становить меншість порівняно з громадянами України інших національностей (як це передбачає Хартія та рекомендації щодо порядку її застосування, ухвалені Парламентською Асамблеєю Ради Європи).

123456
?



Українські реферати









© 2011 - 2017 Реферати на тему | Реферати українською мовою безкоштовно | Скачати бесплатно реферати українською мовою