Зворотний зв'язок

Співвідношення принципів диспозитивності та публічності цивільного процесуального права України

Публічність як державно-правовий принцип закріплена у ч.2 ст.3, ч.2 ст.6, ч.2 ст.19, п. 2 ст.121, статтях 124 і 129 Конституції України. Відповідно до ч.2 ст.3 Конституції, “права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”[1, с.4].

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження відповідно до меж встановлених Конституцією і відповідно до законів України (ч.2 ст.6 Конституції). А відтак суд, органи прокуратури, органи державного управління як органи держави здійснюють у цивільному судочинстві свої повноваження у загальнонародних та загальнодержавних інтересах, на захист прав та охоронюваних інтересів громадян, тобто їх процесуальне становище неодмінно має характеризуватися публічністю. Так, згідно зі ст. 118 ЦПК, ст.33, 35 Закону України “Про прокуратуру” прокурор вправі звернутися із заявою до суду або право вступу у процес по справі на захист прав і законних інтересів громадян, держави і суспільства, зокрема:

має право на порушення справи про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним (ст.256);

може порушити справу про позбавлення батьківських прав і про їх поновлення (ст.71, 75 Кодексу про шлюб та сім’ю);

може порушити справу про відібрання і повернення дітей та ін. (ст.69, 76, 119 КШС);

має право звернутися до суду із заявою про визнання незаконним правового акта органу, рішення чи дії посадової особи (ст.248-15 ЦПК).

Публічність, на думку більшості вчених-процесуалістів, є принципом цивільного процесу [2]. Інші дослідники прямо стверджують, що самостійного принципу публічності немає, а зміст його поглинається дією принципу законності. Так М.А.Чельцов, який раніше виділяв офіційність (публічність) як самостійний принцип [3, с.182-183], у подальшому стверджує, що публічність входить до змісту принципу законності, охоплюється ним [4, с.48]. Аналогічну позицію займає і М.Л.Якуб. Як основний аргумент він висуває положення, що обов’язки, які лежать на посадових особах органів розслідування, прокуратури і суду, покладені на них законом, у строгій відповідності з ним, і ніякої різниці між обов’язком вести провадження по справі як службовий обов’язок і відповідно до закону немає і бути не може [5, с.42].

З такою думкою не можна погодитись. Посадові особи, здійснюючи владні повноваження як представники органів державної влади, діють відповідно до свого положення передусім в інтересах держави, суспільства та громадянина і тим самим виконують свій службовий обов’язок, реалізуючи свої функції у строгій відповідності до закону. Законність виражає вимогу точного і неухильного виконання законів, у той час як принцип публічності підпорядковує діяльність органів держави публічно-правовим інтересам, визначає їхні обов’язки щодо виконання завдань цивільного судочинства. Принцип публічності зобов’язує ці органи самим виявляти ініціативу, діяти активно, цілеспрямовано, не очікуючи прохань чи вимог зі сторони.

Рахунов Р.Д. вважає, що принцип публічності було б точніше назвати державним началом у діяльності органів юстиції, аргументуючи це тим, що термін “публічність” часто застосовують у розумінні гласності процесу і це породжує плутанину. Крім того, він недостатньо чітко визначає правову суть цього поняття. Якщо звернутися до етимології терміна “публічність”, то побачимо, що в його основі лежить слово “публічний”, утворене від латинського “publicus” – суспільний, яке має два значення: 1) відкритий, гласний і 2) суспільний, не приватний. Саме у другому значенні, хоч і з відомою часткою умовності, вживається цей термін у юриспруденції, де, окрім принципу публічності, існує ще й спеціальний принцип гласності.Органи державного управління, профспілки, підприємства, установи, організації і окремі громадяни у випадках, передбачених законом, мають право звернутись із заявою до суду на захист прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб, тобто з публічною метою (ст.121 ЦПК). Публічний характер мають численні повноваження суду. Суд зобов’язується вживати всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного з’ясування істинних обставин справи, прав та обов’язків сторін, не обмежуватися поданими матеріалами та поясненнями. Суд повинен роз’яснити особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, і сприяти у здійсненні цих прав (ст.15 ЦПК). У цьому дуже рельєфно виражена публічно-правова природа діяльності суду. Широкий вияв принципу публічності полягає також у тому, що суд контролює розпорядчі дії сторін та не приймає відмови від позову, визнання позову відповідачем і не затверджує мирової угоди сторін, якщо ці дії суперечать закону або порушують чиї-небудь права й охоронювані законом інтереси (ст.103 ЦПК). У випадках, коли є труднощі щодо витребування доказів для сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, суд за їхнім клопотанням сприяє у витребуванні таких доказів (ст.30 ЦПК), зокрема вимагає від громадян та юридичних осіб письмові й речові докази або надає повноваження на їх отримання (п.7 ст.143 ЦПК). Залежно від з’ясованих обставин суд може вийти за межі заявлених позивачем вимог, коли це необхідно для захисту прав та інтересів підприємств, установ, організацій або громадян (ст.203 ЦПК). Публічний характер мають повноваження суду в інституті забезпечення позову (ст.149 ЦПК) і забезпечення можливих для відповідача збитків (ст.158 ЦПК). Суд, який розглядає касаційну скаргу чи протест у порядку судового нагляду, не пов’язаний доводами касаційної скарги чи протесту і зобов’язаний перевірити справу у повному обсязі (ст.310, 336 ЦПК).


Реферати!

У нас ви зможете знайти і ознайомитися з рефератами на будь-яку тему.







Не знайшли потрібний реферат ?

Замовте написання реферату на потрібну Вам тему

Замовити реферат