Життєвий і творчий шлях Ігоря Римарука

Iгор Римарук — один з тих, хто захищає гідність сучасної української поезії. Шевченківська премія 2002 року в галузі літератури та нагорода Форуму книговидавців у Львові за збірку «Діва Обида» лише суспільно це означили.

Ігор Римарук народився 1958 р. Поет. Живе і працює у Києві. Віце-президент АУП. Автор трьох поетичних книжок: “Висока вода” (1984), “Упродовж снігопаду” (1988), “Нічні голоси” (1991), “Діва Обида” (1999). Упорядник антології “Вісімдесятники”. Один із чільних-модерністів “ґенерації 80-х років”. У своїх творах Римарук виступає в якості своєрідного “прихованого Верґілія”, Ductoris Patiens – проводиря, що сам потерпає від емоційного та харизматичного напруження своєї місії. Протестантська настанова творчості Римарука органічно поєднується з його присутністю у “Псах святого Юра”; в поезіях Римарука відчутний перманентний протест проти “леґітимації”, охрестоматійнення неомодерних способів творення, спроба революційного формотворення в межах НМ-дискурсу. Римарук – вічний і відданий неофіт модернізму, один із безперечних предтеч ПМД-80 (Див. статтю ПМ-ДИСКУРС), який уособив фаховість та ерудовану інтеліґентність “вісімдесятників”.

Книга “Діва Обида” Ігоря Римарука – цікава і помічена в українській сучасній літературі.

У книзі цій, досконало скомпонованій, є вірші відносно більш давні (себто раніше друковані) – і зовсім нові. Проте вони творять досконале полотно Тексту, яке мені чомусь найбільше асоціюється з полотном домотканим: віртуоз форми, Римарук (рима так і проситься в руки) не піддається спокусі писати гладенько і рівненько, мережано-римовано, він пише насамперед органічно – зламаний ритм, не все і не всюди (цілком свідомо!) витриманий розмір творять живу, дихаючу фактуру, де потовщення нитки є природним, бо свідчить про її достеменність, про те, що вона прядена рукою, а не машиною.

Діва Обида — це стан. Стан слів та речей.

Діва Обида — це та неймовірна іпостась Марії, в якій Вона являється лише нам, лише тут. Тисячолітній сум. Первісне мовчання. Безсловесна Заступниця. Безнадійна Надія. Тремтливий, непевний зв’язок. І все ж таки…

Страшна правда кожного протистояння над прірвою полягає у тому, що відчайдушно й приречено борешся лише сам із собою і ніколи не знаєш, якого тебе забере чорна глибина. Тебе, який певен, що все навкруг — шумовиння днів, гра тіней, хаос звуків; або тебе, який перевіряє — страхом, болем і смислом, чи досі живий.

Страхом. Не страхом і тремтінням у спробі осягнути ваготу і велич абсолютної покори, як Авраам, якого так полюбив єврейський Бог і датський філософ. А страхом втрати зв’язку, який саме і дозволяє бути не те щоби непокірним, а неслухняним — страхом втрати пам’яті. Пам’яті про неслухняних. Пам’яті, в ім’я якої необхідно «поставити вірш — свічу незабутому предку». Адже час спливає надто непомітно, й епохи відлітають з якоюсь відьомською швидкістю, осідлавши комету (чи, пак, помело), а тим часом ти невпинно наближаєшся до своєї середини, після якої розпочнеться зворотній відлік.

Така, здавалося б, проста, віковічна печаль: втеча часу й сили, а за нею — страх зміни, втрати, зникання. Та все це ще й неодмінно пов’язане зі змогою писати. Як і любити. І коли «останнє кохання тремтить на підземних вітрах і вірші останні стоять — як форелі в потоках», то це і є межа. Межа, котра перетворює середину твого життєвого шляху на сумний фінал. Життя не терпить тривалого завмирання, жене, штовхає і копає; тому ти змушений час від часу ховатися по кутках від щоденного натовпу, та це вдається, справді, лише час від часу. І ще — страх повернути до прози: іншого, не свого ритму спілкування зі світом й Богом, до іншого ритму дихання ніби. Адже проза негайно зіб’є до рівня локальних сюжетів, і вже ніколи не з’явиться піднесене «істинновамкажу», необхідне, бо це молитва. І ота твоя золота середина, «солодка і звабна, як диня», обертається загрозою — реальною можливістю не бути.

Пережити свою сороківку, час перегляду, переоцінки, перетворення, перенесення на якийсь інший берег, що хочете, — означає уникнути застигання. Рідина — ознака живого, як вода, як вино, як кров.

Середина — це ще й мала смерть, після неї — генеральна репетиція «післясмерті»:

«Сорок — це морок, це посвист ножа,

часу і слова,

123
?



Українські реферати









© 2011 - 2017 Реферати на тему | Реферати українською мовою безкоштовно | Скачати бесплатно реферати українською мовою