Зворотний зв'язок

Творчість Григорія Сковороди у рецепції Валерія Шевчука

“Григорій Сковорода, - пише Валерій Шевчук, - будує свої притчі за певним, цілком установленим зразком. Це “прозаїчна історійка” подана здебільшого у формі діалогічній, що завершується логічним висновком письменник називає “силою”. Кожна такаа “сила” мислитель не резюме притчі. Всі ж вони – ніби ілюстрації до філософських постулатів Г.Сковороди. Загалом же, тут перед нами, як і в “Саді божественних пісень” ставиться той-таки трикутник: зло, добро і людина на роздоріжжі, в даному разі – в тваринному образі, вона має вибрати собі шлях чи прямий чи кривий”.

Сентенції висловлені в наведеній цитаті легко на проектується прозу Валерія Шевчука. Улюблений (зразковий) тип Шевчукового героя – людина - - інтроверт, другорядна щодо свого соціального статусу, ідеологічного не заангажована, позбавлена, як правило, суспільних регалій. Доречно пригадати Михайла Вагилевича з роману “Око прірви”, Михайла Вовчанського – “Початок жаху”, інші. Усі вони опиняються в екзистенціяйному колі болісних роздумів, страждань, у тому-таки “трикутнику: зло, добро і людина на роздоріжжі”, прагнуть віднайти гармонійно відповідний власній буттєвій сутності життєвий шлях. Їхня свідомість презентується у формі нескінченного внутрішнього діалогу, амбівалентний відгомонів, фрустрацій – як наслідок перманентній спробі самоідеантифікуватись, самоутвердитись, здолати хаос суперечностей. “Всі ми троє були мудраками, - промовляє герой роман “Око прірви” Михайло Васильович, які перемудрилися, - через це й опинилися на цій дорзі й шукаємо шляху, не визначившись, куди хочемо йти. Пізнати біблійну істину про шлях вузький та широкий, але на жоден ступити не зважуємось, бо розуміємо облудність усіх дефініцій”.

Отже, дослідницькі міркування щодо текстів Григорія Сковороди частково можна “накласти” і на його власну прозу, особливо в контексті спорідненості ідейно-філософських пошуків. Латентні антиципації “пре-інтенці” (Гуссерль), що керують зацікавленнями дослідника, виправдовують підсвідомі очікування в процесі читання, водночас визначають смислові координати прози, загалом окреслюють сферу домінантних тем, що заховані в надрах свідомості автора.

“Будь-яке читання, - зазначає Вольфганг Ізер, - входить до нашої пам’яті і з часом затирається. Пізніше воно може знову відновитися і налаштуватися на різний тон, в результаті чого читач спроможний розвивати не передбачувані до того моменту зв’язки. Оскільки Валерій Шевчук тривалий час займався студіюванням творів Григорія Сковороди, то відповідно “пере-несення”, ретроспекції такої перцепції ставали свідомо чи підсвідомо грунтовною базою для власної прози. Як наслідок, у художніх творах з’являється велика кількість подібних, творчо модифікованих тем, мотивів, образів, символів та алегорій, які “продовжують” сковородинську традицію. Активне читання, яким може вважатися дослідницька, пошукова діяльність, передбачає “калейдоскоп перспектив” (В. Ізер), нашарувань спогадів та доповнень, що породжують з’яву власного, нового, очікуваного (асимільованого)( тексту на основі прочитаного. В даному разі між текстом-предтечею (Григорія Сковороди) та текстом-наслідком виникають явні та приховані зв’язки.

У поданій вище цитаті Валерій Шевчук аналізує художню природу притч Григорія Сковороди”. Любов Тарнашинська звертає увагу на ознаки притчевості у прозі Валерія Шевчука. Вочевидь, маємо споріднену паралель структурно-смислової організації тексту “у просторі притчі”. Оскільки Валерій Шевчук передусім філософ, мислитель, який вільно оперує категоріями духа, а вже затим – історик і белетрист, то видається цілком закономірним і природним те, що у своїх художніх шуканнях сенсу буття, шляхів подолання дисгармонії у вимірах як макрокосму, так і мікрокосму, пізнанні добра і зла він приходить до умовно-метафоричних художніх форм, де превалює алегоричне начало, що дозволяє закодувати авторську ідею у символічно-знаковій системі. Це, відповідно, забезпечує кілька площинність тексту, багато вимірність змісту і розгалуженість підтекстової образності. Добірка риторичних засобів, використаних дослідницею для аналізу прози Валерія Шевчука, почасти є вживанням щодо характеристики Григорія Сковороди, тобто такими, що властиві метамовному дослідницькому дискурсу “сковородознавства” : філософ, мислитель, оперування категоріями “духу”,, шукання сенсу буття, недолання дисгармонії, макрокосм, мікрокосм, умовно-метафоричне, алегоричне начало художніх форм, кодування ідей усимволікознаковій системі, багатовимірність змісту і розгалуженість образності.Умовно-метафорична, алегорична нарація, що присутня у їхніх засобах поетики, переносить акцент із означника у сферу означуваного, потребує під текстового прочитання, залучення реципієнта до процесу сотворення значень “Жалую ва специфіка притчі виявляється насамперед у підтекстовості. Так, якщо дія розгортається в координатах реальної дійсності, то її алегоричний смисл знайдемо під шарами цілком “заземленої” оповіді, з-під яких, здавалося б, зовсім несподівано прозирає новий, додатковий підтекст.

В руслі баракової ускладненості, що превалює в стильовій манері Григорія Сковороди та Валерія Шевчука, привертають увагу символи як засоби утворення прихованого сенсу.

Окремий корпус символів та метафор – це номінації творів – манера, яку перейняв Валерій Шевчук у Григорія Сковороди. Їх джерелами стали антично-християнська міфологія, що було традиційним для митців бароко. “Навіть у трактуванні релігійних сюжетів поети й живописці бароко, - зазначає Дмитро Наливайко, - не забували про класичні традиції. Так, з’являються в їхніх творах дивовижні поєднання християнських і античних елементів: хрест порівнювався з тризубцем Нептуна, Мадонна виступає під ім’ям Діани, символічним вираженням теологічних понять ставали амури й купідони”. Повертаючись до тези Г.Г.Гадамура “розуміння – чогось-через-щось-інше та розумніші-себе-на-сонові-чогось”, можемо припустити, що допоміжними засобами, семантичним інструментарієм” сигніфікації висловлювань Григорія Сковороди є антично-християнське “Знакове поле” – організаторотворчне начало породження думки, певної ідеї. Для прикладу достатньо звернутись до назв окремих творів: “Наркісс. Розговор о том: Узнай себя”, де античний Наркіс модифікується в символ самопізнання “Бесда 1-я, нареченая Observatorium (Ciон)” – одраз священної, за Біблією, гори Сіон символічно пов’язується з уявленнями про сильність духу, про прагнення до самовдосконалення, “Польуо” – діалог, в якому Сковорода вилумачує різноманітні образи, фігури з Біблії та міфології, які символізують вічність, “Розговоро называетмый алфавит, или букварь мира» - назва якого пов’язана з давньою традицією тлумачення світу як розгорнутої книги, інші. Отже, конкретні образи, фігури минулого стають потенційно валентними елементами авторської дисигнації, водночас, їх варто розглядати як своєрідні “уліверби”, стилі, лапідарні знаки, за якими ховається якась “історія”, сюжет, міф, притча, що набувають додаткового (часом нового) смислу внаслідок авторської ре інтерпретації, розширення”, “Додавання”, включення їх в інше нараційне русло.


Реферати!

У нас ви зможете знайти і ознайомитися з рефератами на будь-яку тему.







Не знайшли потрібний реферат ?

Замовте написання реферату на потрібну Вам тему

Замовити реферат