РЕЛІГІЙНІСТЬ ЯК РИСА УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ

Релігія завжди посідала значне місце в житті українського народу і на будь-яких етапах його розвитку була неодмінним складником знищуваної національної свідомості.

Релігійність  риса психології особистості та соціальної спільноти безпосередньо пов’язана з їх характером. Згадаймо, що характер складається з двох головних блоків: систем відношень до світу й до себе, в яких нерозривно переплітаються моральні оцінки з позиції “добро  зло”, естетичні  з точки зору “прекрасне  огидне”, емоційні  “подобається  не подобається”, та волі, яка спонукає на подолання внутрішніх і зовнішніх перешкод на шляху до поставленої мети. Оскільки будь-яка віра є безумовним і рішучим прийняттям на рівні глибинних емоційних, моральних та естетичних відношень і керівництва до дії якихось ідей, цінностей, то очевидно, що вона розміщується в обох блоках характеру й справляє на них істотний вплив.

Християнська релігія є в самій своїй основі духовною. Людина  біо-соціо-духовна істота. Хоча біологічні інстинкти та соціальні вимоги перебувають в ній у постійному протиборстві; вони разом сковують дух людини, її власне Я, совість  процес внутрішнього визначення добра і зла. Гадаю, що саме в усій цій триєдиній скутості  коріння одвічного трагізму людського існування. Духовне в людині  це те, що дає їй змогу протистояти й біологічному, й соціальному. Християнська любов  найвищий злет духовності, оскільки в ній людина цілком підноситься над трагізмом власного існування, радісно підпорядковуючи дух сили найвищій цінності  життю в усіх його проявах для блага людини.

Справжній християнин досягає в любові щастя душевної гармонії. Для нього віра-любов  джерело блаженства єднання з Вищим світом, в якому панують абсолютні Істина, Добро, Краса. Це блаженство підносить дух над усім об’єктивним, але сама вона сприймає свій суб’єктивний стан як об’єктивне вторгнення Вищого Духу в своє Я. Це дає наснагу в жахливих лабетах інстинктів та соціального тиску обирати совістю добро. Істинні християни не шукають виправдання своїх гріхів, що завжди є поступками інстинктам та тиску ззовні, хибною сентенцією: “На все воля Божа”. Саме воля  в людині. Бог, згідно з християнським ученням, дав їй свободу вибору добра чи зла. Цим християнство піднесло людину до Царства Духу, яке людина спроможна обрати й вистраждати в собі. Свобода морального вибору совістю  найістотніша сутність людини. Знаходячи в собі совість, людина підноситься до щастя бути в істинній собі.

Порив до духовної віри наростає в Україні. Людина безпорадно зупинилася перед “досягненнями” свого зухвалого розуму, що покладався тільки на власну могутність і здатність створити за допомоги ідеології та науки всезагальне блаженство. Люди з новою силою відчули трагізм своєї несвободи  перед ними ж створеними згубними силами, які калічать людські душі й тіла, природу, що стимулює світовідчуття безпорадності й абсурдності людського існування. Дедалі більше здатних мислити й переживати людей доходять висновку, що основа порятунку України в тому, на чому міцно стоїть культура Заходу: в одухотворенні людської душі загальнолюдськими цінностями, стрижнем яких є любов в її християнському тлумаченні.

Українська історія сповнена трагедій, головною причиною яких є межове геополітичне становище української землі  “на грані двох світів”. Таке становище породжує граничні ситуації  життя перебуває перед постійною загрозою, є проблематичним. Тому люди шукають підтримки й надії у Бога.

Християнство було насильно насаджене народним масам Київської Руси князями та їх дружинами. Народ спочатку не приймав його. Вирішальною трагічною подією, яка зумовила масове звернення наших предків до християнства, була монголо-татарська навала. Неспроможні протистояти всім страшним лихам, що їх принесли завойовники, люди знаходили душевну підтримку, розраду, втіху й надію в християнських ідеях про те, що страждання є благом для людини, бо сприяють очищенню й врятуванню душі для вічного блаженство в потойбічному житті. Тобто християнство під час монголо-татарської навали стало для жителів Київської Руси єдиним засобом духовної підтримки, психотерапії, компенсуючи душевною втіхою земні страждання. Подальші історичні катастрофи, що призвели до остаточної втрати самостійності й позбавили нашу націю можливості нормального розвитку, з одного боку, з іншого  ще більше зміцнили цей психологічний потяг до християнства.Духовна, виховна, ідеологічна діяльність церкви не була марною, хоча результати її виявилися нескоро  засів церкви падав у ґрунт сприятливий, найбільш надійний, хоча й такий, що дає не стрімкі сходи, а повільне, проте суцільне проростання. Цей соціальний ґрунт  селянство, яке складало головну масу українського народу. Для психіки селянина, пов’язаного з природою та землею, властива релігійність. Це спричиняється багатьма чинниками, серед яких головним є залежність успіху селянської праці від природних умов, коли можна сподіватися тільки на ласку Божу й просити підтримки тільки у Бога. Селяни  найбільш гноблена і знедолена верства населення, і шукати захисту від несправедливості, неправди їм здебільшого доводиться також тільки у Бога. Українське селянство зазнавало соціального гноблення, помноженого на національне. Нарешті, природа, серед якої живе селянин, своєю доцільністю, красою, таємничими порухами, грою незримих, незрозумілих для людини, часом грізних, жахаючих сил тощо переконливо говорить про Творця, тим більш переконливо, що мало не єдиним джерелом інформації про навколишній світ для селянина була церква.

1
?






© 2011 - 2017 Реферати на тему | Реферати українською мовою безкоштовно | Скачати бесплатно реферати українською мовою