Зворотний зв'язок

Почуття і переживання ліричного героя новели “Intermezzo” Ми¬хайла Коцюбинського

Новела “Intermezzo” – один із кращих творів М. Коцюбинського. Його можна вважати ліричним монологом самого автора. Задум написати такий твір виник у письменника під час відпочинку в селі Кононівка на Полтавщині. Приводом до написання і темою твору послужили події 1905 року. Художньо висвітлюючи тему революції та її поразки, М. Коцюбинський висловив своє ідейно-естетичне кредо: література – явище естетики, але вона покликана до зображення “вірного малюнку рі¬зних сторін життя” і його глибокого філософського, соціального, психо¬логічного, історичного осмислення.

Ліричний герой твору – митець, письменник. Втомившись числен¬ними “треба”, безкінечними “мусиш”, він пробує вирватися із залізних рук міста, втекти подалі від людського болю, жаху, бруду, від побутової банальності. Від безміру людського болю і тривоги герой відчуває нарос¬тання свого емоційного отупіння, неприродної духовної байдужості. Людське горе, жахіття переповнили його душу і він не сприймає їх як зло. Він звик до них. А це для письменника неприпустимо. Тому хочеться “затулити вуха”, “замкнути свою душу”, “кричати: тут вхід не вільний”. Саме тому він покидає місто, людей, їх тривоги і йде в безлюддя, тишу і чистоту. Серед розкішної природи має намір (хоч і не висловлює цього) відновити сили. Тут минають дні його “Intermezzo” (відпочинку). Однак жах переслідування не зразу покидає ліричного героя. Майже як психологічний зрив сприймається його поведінка у порожньому бу¬динку Навіть тут він не впевненні) у тому, що “не відхиляться двері... отак трошки, з легким скрипінням і з невідомої темряви, такої глибокої та безконечної, не почнуть виходити люди... всі ті, що складали у моє се¬рце, як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра”. І коли перед очима проходять усі вбиті і повішані, що з них “витекла кров в маленьку дірку від солдатської кульки”, ті, що їх “за¬вивали у білі мішки, гойдали на мотузках у повітрі, а потому складали у погано прикриті ями, звідки вас вигрібали собаки…”,– тоді зізнається у найганебнішому, неприпустимому для митця: “Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас...”. Ліричний герой знає причини свого психологічного стану: “...жах висмоктав з мене всю кров. Я не маю вже краплі гарячої крові й для тих мертвяків, серед яких ви йдете, як кривава мара. Проходьте! Я утомився!”.

Та час і світ природи, в якому “стулились краями дві половини – одна зелена, друга блакитна – й замкнули у собі сонце, немов перлину” (повна ізольованість від людей), поступово починають лікувати його вто¬млену душу. Тонкий знавець краси природи, її художник, він милується “соболиною шерстю ячменів”, “шовком колосистої хвилі срібноволосого вівса”, “блакитною річкою льону”, “хвилястими хребтами пшениці”, “бі¬лою піною гречки”. Його душа вбирає в себе всю привабу нив у червні і виповнюється позитивними емоціями. З насолодою цілими днями лірич¬ний герой слухає небесні співи птахів, спостерігає, як жайворонки “ки¬дають з неба на поле свою свердлячу пісню”.

Краса природи – найчарівніша і най могутніша сила “Та пісня має у собі щось отруйне. Будить жадобу. Чим більше слухаєш, тим більше хочеться чути”, – висловлюється ліричний герой про своє щире захоп¬лення пташиними хорами.

Філософське осмислення могутності природи й краси спостерігаємо при співставленій її величі з “нужденною купкою солом'яних стріх” села, що його “обняли й здушили зелені руки”. На жаль, у це порівняння часто вносився класовий підтекст, якого у творі М. Коцюбинського немає.

Відновивши сили, спокій своєї душі, ліричний герой ловить себе на думці про можливість зустрічі з людиною, її горем. Але це його вже не лякає. І зустріч відбулася. Вона прозвучала дисонансом до прекрасних днів короткого відпочинку на лоні розкішної природи. Селянин розказу¬вав, а фантазія митця домальовувала “купу чорних солом'яних стріх”, “дівчат у хмарі пилу, що вертають з чужої роботи”, “блідих жінок..,”, “...дітей всуміш з голодними псами”. Це була реальна картина українсь¬кого села. Письменник не сприймав її як чужу біду, не відгороджувався від неї. Навпаки – зустріч із селянином враз запалила душу глибоким співчуттям до людського горя, до голодних дітей, яких “чомусь не забра¬ла гарячка”, до селянина, якого “раз на тиждень становий б'є по обличчі” за те, що хотів мати землю і під час революційних подій заявив про своє право на неї. Та найбільше ліричного героя повели “Intermezzo” вражає продажність і зрада: “Був тобі приятель і однодумець, а тепер, може, продає тебе нишком. Відірвеш слово, як шматок серця, а він кине його собакам”. Розумом і серцем, сповненим любові, жалю співпереживання за людей, що “в темноті жеруть один одного”, ліричний герой прагне змін. Він хоче, щоб були “блискавка і грім”. “Нехай освіжиться небо і зе¬мля, Нехай погасне сонце і засіяє Інше”.

З такими настроями митець іде знову до людей.


Реферати!

У нас ви зможете знайти і ознайомитися з рефератами на будь-яку тему.







Не знайшли потрібний реферат ?

Замовте написання реферату на потрібну Вам тему

Замовити реферат