Зворотний зв'язок

ЕТНОГРАФІЯ СЛОВ'ЯНО-УКРАЇНСЬКОЇ СТАРОДАВНОСТІ

Осмислення будь-якого явища, в тому числі етнічності, може бути успішним, якщо виявлено його генезу (походження, виникнення), тобто віднайдено коріння. Пізнавальний інтерес до нашого, українського етнічного коріння нині стає особливо актуальним як вияв духовного відродження людей та національного розвою української держави. Він живиться не обивательською цікавістю, а певною спробою визначити духовні потенції свого народу, накопичені упродовж століть, та його місце у світовій сім'ї народів.

Така грунтовна зацікавленість проблемою вимагає виваженого підходу до її вивчення, науковим принципом якого може бути формула: краще недоговорити про проблему, аніж наговорити зайвого. На жаль, не бракує фантастичних, науково необгрунтованих гіпотез, що трактують походження та етнічну історію українців як «чистий» процес, не пов'язаний з етногенетичними процесами інших народів. Не мають підстав і твердження про надто вже тривалу етнічну історію українців, що налічує буцімто понад мільйон років.

Об'єктивні наукові дослідження, зокрема археологічні, дають підставу твердити, що етнічний шар культури починає простежуватися тільки в період пізнього палеоліту (10 тис. років тому), та й то з великою часткою припущення. Щодо цього періоду, то певніше можна казати не про етногенез (який зароджується тільки в системі споріднених культур), а про генезу окремих археологічних культур.

Однією з систем споріднених культур, що допускає генезу праукраїнського етносу, є індоєвропейська культура, або індоєвропейська етномовна сім'я. Вона склалася 5—6 тис. років тому на основі індоєвропейської прамови, від якої пізніше почали відгалужуватися етномовні гілки, в тому числі слов'янська (на межі II—І тис. до н. е.), східнослов'янська (на початку нашої ери), українська (IX—X ст.).

Це — одна з найбільших етномовних сімей, що складалася з 13 мовних груп: індійської (гінді, урду, санскрит), іранської (перська, афганська, таджицька, осетинська, давньоперська Авести, скіфська, сарматська, сакська), слов'янської (польська, чеська, словацька, українська, російська, білоруська, сербохорватська, болгарська, македонська), балтійської (литовська, латиська, прусська), германської (норвезька, шведська, датська, англійська, ісландська, готська), романської (португальська, іспанська, французька, італійська, провансальська, румунська, латина, умбрійська, окська), кельтської (ірландська, бретонська, уельська, гальська), грецької (новогрецька, грецька та мікенська), іллірійської (фракійська, іллірійська, дакійська), анатолійської (хетська, палайська, лувійська, лідійська), албанської, вірменської та тохарської. Майже половина з мов індоєвропейської сім'ї тепер вважається мертвою.

Отже, якщо спиратися на доведену концепцію існування мовної спільності, виходить, що більшість народів Європи, а також значна частина народів Малої Азії, Кавказу та Індії — споріднені й близькі за культурою. Залишається тільки окреслити територію прабатьківщини колишньої великої родини або визначити місце в ній слов'яно-українського компонента. Проблема ця досить складна і далеко не розв'язана, про що, зокрема, свідчить велика кількість наукових гіпотез. Розгляньмо лише кілька найобгрунтованіших.

1. Північнопричорноморська гіпотеза (В. М. Даниленко) доводить, що індоєвропейська спільність зародилася на степовому кордоні Європи та Азії в X—VII тис. до н. е. і пізніше поширилася на Європу та Кавказ, поділившись на три групи. Одна з них, що залишила сліди у вигляді ямково-гребінцевої кераміки, дніпро-донецької та азово-дніпровської археологічних культур неоліту, формувала етнічність населення України.

2. Анатолійсько-балканська (І. М. Дьяконов) обстоює ідею індоєвропейської прабатьківщини в Балкано-Карпатському басейні. Деякі племена оселилися на території України: прототохари, пізніше індоіранці та балто-слов'яни. Матеріальний слід цієї цивілізації — лінійно-стрічкова кераміка V—IV тис. до н. е.

3. Анатолійсько-північнопередньоазіатська (Т. В. Гамкрелідзе) пов'язує творення індоєвропейської етнічної спільності з культурою Чатал-Гуюка VI—V тис. до н. е. на кордоні Закавказзя і Верхньої Месопотамії. Пізніше, у III тис. до н. е., ця праспільність розпалася на тохарів, що попрямували на схід (у Центральну Азію), та давньоіндоєвропейців, для яких поволзькі та причорноморські степи стали «вторинною» прабатьківщиною (ямна культурно-історична область).4. Центрально- та південноєвропейська гіпотеза (Б. В. Горнунг) відстоює ідею кількох індоєвропейських зон: одна з них пов язана з культурою Старчево-Кереш, трансформована в культури Вінча — Тордош і Тиса; друга — з буго-дністровською, а пізніше з трипільською. Близька до цієї концепції гіпотеза В. О. Сафронова, котрий виводить індоєвропейську групу з археологічної культури лінійно-стрічкової кераміки, видіялючи в ній кілька послідовних етапів: VII — середина VI тис. до н. е. — ранньоіндоєвропейська; V тис. до н. е. — середньоіндоєвропейська; кінець V—IV тис. до н. е.— пізньоіндоєвропейська; IV тис. до н. е. — давньоіндоєвропейська.


Реферати!

У нас ви зможете знайти і ознайомитися з рефератами на будь-яку тему.







Не знайшли потрібний реферат ?

Замовте написання реферату на потрібну Вам тему

Замовити реферат