Концепція української державності в Україні історико-політичній науці міжвоєнної доби

Концепції державності України в українській політоло¬гії міжвоєнної доби обґрунтовували академіки ВУАН М. Грушевський, С. Дністрянський, С. Рудницькии, профе¬сори В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський, В. Старосольський, О. Ейхельман, Р. Лащенко, С. Шелухін, доцент О. Бочковський.

У цілому за своєю методологією наукових досліджень, політичними переконаннями вчені державницького напря¬му не складали єдиної наукової школи, на зразок народ¬ницької. На основі дослідження критеріїв історичної оцін¬ки та методологічних підходів, які застосовували україн¬ські політологи, автор пропонує диференціацію україн¬ської політології міжвоєнного періоду за трьома основни¬ми напрямами: народницький (новонародницький), консервативний і національно-державницький. Консерватори (В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський) повні¬стю відмовляються від методів та ідей учених-народників і намагаються перебудувати методологію політичних досліджень на основі ідей національного консерватизму, вва¬жаючи, що без держави немає нації, а є лише народ в ет¬нічному розумінні цього слова. Обґрунтовуючи пріоритет інтересу держави над інтересом нації, вони вважали най¬більш сприятливою і придатною формою державного правління в Україні консервативно-монархічну державу. Новонародники залишалися на позиціях народництва, од¬нак їхня ідеологія уже значно відрізнялася від народницт¬ва XIX ст. і не лише намаганням обгрунтувати конкретні концепції державного будівництва, але й наявністю інте¬ресу до позитивної культурної та державної творчості ук¬раїнської нації, етнополітичних характеристик українсько¬го і сусідніх з ним народів (М. Грушевський, Р. Лащенко, С. Шелухін).

Націонал-державники (С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Бочковський, С. Рудницький, О. Ейхельман) займали ніби середню позицію між новонародниками та консерваторами. Водночас вони демонстративно відмежовувалися від обох цих течій, вважаючи основним крите¬рієм історичної оцінки інтерес нації і держави при домі¬нанті пріоритету нації над державою. Характеризуючи основні напрями української політології міжвоєнної доби, вважаємо також за необхідне в даній лекції провести по¬рівняльний аналіз дореволюційного і міжвоєнного етапів в українській політології, зокрема, порівняти концепції двох основоположників української політології як нау¬ки — М. Драгоманова та В. Липинського.

Основні напрями української політології міжвоєнної доби. Для того щоб з'ясувати теоретичні принципи усіх трьох напрямів української політології міжвоєнної доби, необхідно перш за все визначити провідних учених, які представляли кожен із цих напрямів, їхні основні ідеї, а також притаманну кожному із напрямів методологію та структуру.

Концепції державності в українській політичній науці, як невід'ємна складова частина світової інтелектуальної спадщини, виникли в результаті розвитку зарубіжної та вітчизняної науки, були її органічним продовженням.

Українська політична наука в період між першою та другою світовими війнами отримала свій розвиток на тери¬торії Австрії, Чехословаччини і Німеччини. Народницький та національно-державиицький напрями сформувалися на основі досліджень учених, які працювали в Австрії та Чехословаччині, зокрема в Українському соціологічному інституті у Відні, Українському вільному університеті в Празі, Українській господарській академії в Подебрадах; представниками консервативного напряму були вчені, які працювали в основному на території Німеччини, в Укра¬їнському науковому інституті в Берліні. Однак у 30-ті ро¬ки фактично єдиним центром українського державознав¬ства залишилась Чехословаччина, оскільки саморозпуск (після повернення М. Грушевського в 1924 р. в Україну) Українського соціологічного інституту у Відні і предмет¬но-тематична переорієнтація Українського наукового ін¬ституту в Берліні (з початку 30-х років) поставили Прагу в становище єдиного представницького центру українсько¬го державознавства в еміграції.

Українські вчені-емігранти досліджували цілий ком¬плекс проблем, які ігнорувалися українською радянською наукою. У їхніх працях дається аналіз історичних етапів становлення і розвитку української державності в контек¬сті зовнішньополітичних відносин України з іншими краї¬нами і народами. Розглядаючи український народ як ок¬рему культурно-етнічну одиницю, вони особливу увагу приділяли вивченню його соціальної, національної і територіальної диференціації, визначенню етнопсихологічних характеристик сусідніх народів, можливих форм федера¬ції і найбільш сприятливих для України як незалежної держави в контексті геополітики зовнішньополітичних бло¬ків, прогнозуванню можливих процесів циркуляції еліт¬них груп в Україні, визначенню носіїв національної і со¬ціальної свідомості.Представниками народницького напряму в українській політичній науці були М. Грушевський (до його повернен¬ня в Україну). Р. Лащенко і С. Шелухін. Вважаючи най¬вищим критерієм історичної оцінки народний добробут і народоправство, вони досліджували історію українського народу як окремої культурно-етнічної одиниці, ідею мож¬ливих федерацій його з іншими народами, питання демо¬кратичних традицій в Україні, історико-правних підстав українського народу мати свою власну республіканську державу. Народницька ідеологія учених-емігрантів відріз¬нялася від поглядів народників XIX — початку XX ст. перш за все підвищеним інтересом до історії української державності, форм українського державного будівництва.

12345
?






© 2011 - 2017 Реферати на тему | Реферати українською мовою безкоштовно | Скачати бесплатно реферати українською мовою