Зворотний зв'язок

ЛІТЕРАТУРНА ТВОРЧІСТЬ МИКОЛИ КОСТОМАРОВА

«Співатиму, співатиму, доки гласу стане...» М. Костомаров

Постать М. Костомарова у всій багатогранності духовних обширів, з усім багатством його величезного, як на одну людшгу, доробку історика, фольклориста, поета, драматурга, прозаїка, літературного критика, публі¬циста — мало знана сучасному читачеві. Ні його історичні дослідження, ні значна частина прозової та публіцистичної спадщини не перевидавалися багато років. Справа полишилася у зв'язку із 150-річним ювілеєм М. Косто¬марова, що його, за рішенням ЮНЕСКО, відзначив увесь світ 1967 р.

У нас опубліковано низку розвідок, роздали про поезію та драматургію у другому томі восьмитомної «Історії української літератури», двотомне видання творів (1967), поетичний доробок в серії «Бібліотека поета» (1972), монографії П. Попова «М. Костомаров як фольклорист» (1968) та Ю. Пін-чука «Исторические взглядм Н. И. Костомарова» (1984), докладну розвід¬ку М. Т. Яценка в колективній монографії «Історія української літератур¬ної критики» (1988) і, нарешті, однотомник «Исторические произведения. Автобиография» та повість «Кудеяр» (1989).

Аж донедавна побутувала думка, що замолоду М. Костомаров відзначав¬ся прогресивними поглядами, а з початком урядової реакції У 60-х pp. у нього відбувся злам, і він перейшов на консервативні позиції. Однак Костомаров був складною і духовно нетрадиційною людиною, тому його не можна було вкласти в прокрустове ложе будь-якої схеми. Звичайно, доводилося і йому часом іти на компроміс із офіційною думкою чи посту¬патись під тиском обставин. Але мало хто був такий сміливий і рішучий у відстоюванні тих принципів, які він вважав єдино правильними,— навіть проти численної опозиції. Цей «ритуаліст», прихильник усталеного способу життя й праці, над усе шанував свободу думки й совісті та ненавидів насильство, а надто духовне. І цим іноді слід пояснювати деякі його вчинки. У той же час він був на диво терплячий до критики.

Плідність його праці викликала подив: на неї складалася і його організованість, і дивовижна пам'ять та ерудиція, і практичне знання багатьох європейських і класичних мов. Сучасники захоплювалися його вмінням знайти спільну мову з людиною будь-якого кола, цікавими розповідями, дотепними жартами, щирим молодечим сміхом.

Він мав про що розповідати. Адже все життя мандрував, придивлявся До нових місць. Вони промовляли йому як історикові більше, ніж будь-кому

іншому. Складовою чергового наукового пошуку було обов'язкове відвідан¬ня місць, де відбулися події. Його «даровитая, страстная, впечатлительная натура», як писав 1895 p. М. Подорожний \ поглинала враження; і він

нічого не забуваа

Усе життя М. Костомаров, хоч був переважно кабінетним вченим, мав широкі контакти з людьми: цьому сприяли його відомі «вівторки», публічні лекції, інтенсивне листування. Він відвідував театри, музеї, вистав-" ки, професіонально рецензував мистецькі новинки; знав напам'ять церков¬ні відправи. Буквально за кілька днів до смерті домігся, щоб його відвезли на виставку — знову побачити нову картину І. Є. Рєпіна «Іван Грозний

при вбитому ним сині».

Про літературні уподобання М. Костомарова його секретарка, що пра¬цювала з ним у 70-х pp., пізніше — письменниця й літературознавець, дружина В. М. Білозерського Надія Олександрівна, писала так «Нередко от мифологии Н. Ив. непосредственно переходил к поззии. Помню раз, по поводу Прометея, он припомнил «Кавказ» Шевченко и продеклами-ровал его наизусть от первой строфи до последней. Шевченко бьш его любимьш позтом и всего ближе говорил его сердцу, хотя он високо ценил Гете, Байрона, Мицкевича, Пушкина. Современная поззия и беллет-ристика сравнительно мало занимала его, но тем не менее он отдавал должную справедливость таланту Гончарова, Тургенева, Л. Толстого, Островского и др. Что касается Некрасова, то он отвергал в нем всякое позтическое дарование, а Щедрин оставался до конца непонятньїм для

него» 2.

Широко освічений, М. Костомаров знав і любив класичну світову літературу, насолоджувався літературними шедеврами античності, невтом¬но працював у російській культурі; та найглибшою і найболючішою його любов'ю завжди були українське слово й українська пісня. Придивимося ж пильніше до цієї незвичайної постаті. Народився майбутній письменник і вчений у ще не одружених батьків: мати, Тетяна Петрівна Мельникова, була кріпачкою та вихованкою небага¬того поміщика с. Юрасівки, Острогозького повіту, Воронезької губернії3 Івана Петровича Костомарова. Сталася ця знаменна подія 16 травня 1817 p., а через три місяці батьки взяли шлюб, і мати стала вільною, а син офіційно вважався кріпаком. Та відчув він це через одинадцять ро¬ків, повернувшись влітку 1828 р. до батьківського дому на канікули після року навчання в московському пансіоні, куди віддав його батько, який, будучи людиною начитаною, розумів потребу доброї освіти. Та цього ж літа батько був убитий власними кріпаками — як казали, частково1Подорожний Н. Из памятной книжки (Воспоминание о

Н. И. Костомарове). / Киевская старина, 1895.— № 4.— С. 20—33.

2Белозерская Н. А. Николай Иванович Костомаров в 1857 —

1875 гг. // Русская старина. 1886.—№№ 4—6.— С. 625.

3Нині — Ольховатського району Воронезької області.

з помсти за жорстоке поводження, частково — заради грабунку. Всиновити Миколу він не встиг, і це використали його родичі, щоб ціною свободи хлопчикові забрати собі левину частку батькового маєтку. Мати мусила погодитися. їй дали дуже скромну суму грошей, на яку вона купила в тому ж селі невеличкий будинок, а син одержав відпускну. Мати відвезла його до приватного пансіону у Воронежі, звідки він перейшов до третього класу гімназії, яку закінчив 1833 р. і, підготувавшись влітку з математики, успішно склав іспити до Харківського університету.

Харків, з часу заснування в 1805 р. університету, набув значення найбільшого культурного осередку на Лівобережній Україні. Тут видава¬лися газети й журнали, серед них і літературні: «Харьковский Демокрит» (1816) В. Масловича, «Украинский вестник» (1816—1819) Р. Гонорського, Г. Квітки-Основ'яненка, «Украинский журнал» (1824—1825); ініціаторами кількох видань були І. Срезневський та І. Розковшенко. 1831 р. вони видали «Украинский альманах», два випуски «Украинского сборника» (1838, 1841); найбільший вплив на розвиток українського літературного процесу справила їх фольклорно-історична збірка «Запорожская старина» в шести випусках (1833—1838). В укладенні її з обома упорядниками активно співпрацювали О. Шпигоцький та Ф. і О. Євецькі.

Однак в студентські свої роки Костомаров перебував дещо осторонь українського гуртка, хоча тривалий час жив на квартирі П. Гулака-Артемовського, який викладав в університеті російську історію. Входження Костомарова в українську культуру станеться пізніше — після його по¬вернення до університету в 1837 році.

У перший же рік навчання, студіюючи загальну й російську історію, грецьку, латинську, французьку мови (влітку він уже читав Гюго в оригіна¬лі), молодий студент почав писати російські поезії в стилі античних ідилій, та ще й гекзаметром. Невдовзі, з приходом до університету блиску¬чого історика з європейською освітою М. Луніна, М. Костомаров облишив ці вірші й захопився історією; це й визначило його майбутнє. Відвідував він і лекції з грецької літератури А. Валицького, з російської історії — П. Гулака-Артемовського. Закінчивши успішно курс занять, 1837 р. М. Костомаров одержав ступінь кандидата й вступив на військову службу в Кінбурнський драгунський полк, розташований в Острогозьку. Однак служба швидко надокучила йому, і він почав із захопленням вивчати старий архів козацького Острогозького полку (одиниці військово-територіальної) і навіть склав його опис. А головне, зрозумів, що його покликання — історична наука. Він їде до Москви, де як вільнослухач університету відвідує лекції М. Погодіна та М. Каченовського. Невдовзі повертається до Харківського університету, слухає лекції М. Луніна й А. Валицького. «История сделалась для меня любимим до страсти пред¬метом; я читал много всякого рода исторических книг, вдумнвался в науку и пришел к такому вопросу: отчего зто во всех историях толкуют о вн-дающихся государственннх деятелях, иногда о законах и учреждениях,

но как будто пренебрегают жизнью народной массьі? Бедннй мужик, землевладелец, труженик как будто не существует для истории; отчего история не говорит нам ничего о его бьіте, о его духовной жизни, о его чувствованиях, способе проявлений его радостей и печалей? Скоро я при-шел к убеждению, что историю нужно изучать не только по мертвьгм летописям и запискам, айв живом народе [...] Зта мнсль обратила меня к чтению народних памятников» '. Висловлена тут думка — це той голов¬ний принцип, що визначив новаторство Костомарова у дослідженні віт¬чизняної історії, де на перший план виступили проблеми соціально-економічного стану сустльства, народних рухів та соціальної психо¬логії взагалі; остання була важливим" об'єктом його фольклористичних студій.

З цього часу почалися активні заняття українікою та зближення з колом українських письменників і публшистшгщо гуртувалися навколо філолога-славіста І. Срезневського. Саме він вплинув на Костомарова, спрямувавши його симпатії до ідей слов'янського братерства. До цього кола належали, крім А. Метлинського, видавці О. Корсун та Є. Бецький, поети М. Петренко, Я. Щоголів, П. Кореницький. Підтримувалися зв'язки із П. Гулаком-Артемовським та Г. Квіткою-Основ'яненком.Вдаючись до інтенсивної самоосвіти, М. Костомаров з дивовижною швидкістю оволодіває європейськими мовами. Так, наприклад, влітку 1838 р. протягом двох з половиною місяців опанував німецьку мову: вивчив граматику й ввесь словник напам'ять і прочитав в оригіналі усе паризьке видання Гете й твори Шіллера (це читання особливо позначилося на його драмі «Переяславська ніч»). Вивчає чеську, польську, сербсько-хорватську мову й активно перекладає поезії, зокрема з Краледворсько-го й Зеленогорського рукописів — вдалих літературних містифікацій в старочеському стилі, виконаних чеськими філологами В. Ганкою та Й. Ліндою.

Витримавши 1840 р. екзамен на магістра, він береться до дисертації на тему «О причинах и характере унии в Западной России» (1841), де реалізує свій принцип історизму стосовно чільної ролі народних мас. Це послужило причиною доносу харківського -архієрея І. Борисова й негативної рецензії петербурзького вченого М. Устрялова й, зрештою, втручання міністра народної освіти С. С. Уварова, який заборонив захист, наказав спалити примірники тексту, але дозволив обрати нову тему. 1843 p. M. Костомаров захистив свою працю «Об историческом значений русской народной поззии», де відстоював основоположну тезу про народну творчість як вираження духу, світогляду народу. Пізніше М. Грушевський справедливо нагадав, що костомаровське дослідження фольклорної сим¬воліки заклало основи відомої теорії символів О. Потебні.

Закоханий в український фольклор, молодий вчений буквально напа-

1 Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобио-графия.— К., 1989.— С. 446.

8

м'ять вивчає фольклорні збірники М. Максимовича ' та І. Сахарова2, глибоко опрацьовує чотиритомну «Историю Малой России» Д. Бантиш-Каменського (1822), записує зразки народної творчості в навколишніх селах. Інтерес до української історії і фольклору спричиняється й до україномовної творчості, і він пише драму «Мотря Кочубей» (не закін¬чена й не збереглася), першу в українській літературі історичну драму «Сава Чальш» (1838), українські поезії, видані збірками — «Українськії балади» (1838), «Вітка» (1841).

Ранні поезії М. Костомарова не лише відтворюють коло його інтересів — Україна й античний світ, а й виявляють обдарування епіка. Він любить оповідати, і в переважній більшості його лірики відчувається фабульна основа. Чимало тут і ліричних описів, часто із символічним підтекстом.

Не без впливу гоголівського «Тараса Бульби» створено романтичну баладу «Максим Перебийте»; історичну основу має віршоване оповідання «Щира правда», забарвлене іронією. На історичних, але вкрай романтично невиразних ремінісценціях побудовано поезії «Згадка», «Могила», «Пол¬тавська могила», «Дід-пасішник» з портретом народного рапсода-кобзаря. Низка віршів — це фольклорні стилізації з мотивами розлуки, смерті козака на чужині, перетворення милої в зозулю. Народні повір'я і забобони «обіїоано» в гумористичному оповіданні «Чорний кіт», страшних — «Баба Гребетничка», «Мана», баладному оповіданні «Дитинка». Маємо тут і побутові балади «Отруї», «Поцілунок», «Зірочка», «Кінь». Як і у відомій-народній баладі про Бондарівну, в соціальній баладі «Пан Шульпіка» козак мститься панові за наругу над дівчиною.

Чи не найелабша тут — лірика кохання, сентиментально пишномовна, з обов'язковою релігійною атрибутикою («Зобачення», «Нічна розмова», «Панікадильце»).

Кілька поезій з античною тематикою навіяні мандрівкою по Криму в 1841 році. Це насамперед драматична поема «Пантікапея», яку написано частково п'ятистопним ямбом, а частково — російським гекзаметром (дак-тило-хореїчним віршем). Цей вірш у високопатетичному діалозі ліричного героя з тінню боспорського царя виявив здатність до філософської медитації без будь-яких просторічних понижень. Тут поет цілком від¬чуває себе в рідній стихії, а з ним і читач переймається безвихіддю й безмежністю чужого страждання.

Несподівані за трактуванням слави Еллади дві поезії 1842 р. «Із антології: І. Еллада. II. Давнина». В першій з них поет, висловивши жаль за втраченими демократичними цінностями, слушно нагадує й про антигуманні засади тогочасного рабовласницького сустльства. В другій насмішкувато розповідається про витівки богів і сліпе схиляння народу перед ними; а все разом спрямовано проти ідеалізації античності.

1 Малороссийские песни.— М., 1827. Песни русекого народа.— Ч. 1—5.— Спб., 1838—1839.В паперах М. Костомарова, що потрапили при арешті до III відділу, було знайдено на початку нашого століття дві поезії, написані, ймовірно, у 1846—1847 pp., коли вже гуртувалися кирило-мефодіївці, слухали полу¬м'яні поезії Тараса Шевченка, шукали шляхів до просвіти й визволення народу. Вірш «Спить Вкраїна та руїни...» несе на собі відбиток знайомства з політичною поезією Шевченка типу «Чигрине, Чигрине...», «Розрита могила». У вірші «Діти слави, діти слави...» висловлено надії на майбутнє братерське єднання слов'ян (щоправда, під двоголовим орлом). Варіан¬том останнього є вірш «На добраніч», написаний, як свідчить дата першо¬друку в «Основі», вже в Петропавловській фортеці. А це означає, що попереднього тексту автор перед собою не мав.

Загалом же, поезії, написані до заслання, естетичними засадами і тематикою схожі з тими, що визначають і поезію його друга А. Метлин-ського, як і Л. Боровиковського та Є. Гребінки. Поступово зменшується інтерес до наспівних фольклорних стилізацій, зростає вага філософ¬ської та громадсько-політичної тематики. Поет експериментує з полі¬метрією, переходить від традиційної пісенної віршової інтонації до оратор¬ської та розмовної. Виразніше виявляється раціональне начало в його поезіях.

Наприкінці тридцятих років М. Костомаров працює і в галузі перекладу: перекладає шсш та епічні фрагменти з.Краледворського рукопису, вірш М. Одинця та А. Міцкевича «Панич і дівчина», пісню Дездемони («Верба»), вдягнувши її у фольклорну пісенність, увесь або майже увесь цикл поезій Байрона «Єврейські мелодії» («Єврейські співанки» у Костомарова, значна частина яких втрачена; збереглося лише десять). Часом йому щастить передати темпоритм і емоційну виразність байронівських «мелодій», а часом перекладач імпровізує в стилі пісенної лірики; на заваді поетичному вираженню подеколи стають поодинокі вислови, позбавлені поетичності.

1843 p. M. Костомаров вперше виступив як літературний критик з оглядовою статтею в альманасі «Молодик» ', де з властивим йому темпераментом відстоює право української мови та літератури цією мовою на життя, високо оцінює її вірність життєвій правді. У творах Т. Шевченка критик вбачає найвищий ступінь народності — не в розумінні етнографіч-ності, а як правдиве вираження народного духу.

Звернення на початку другого десятиліття XIX ст. до національної історії ознаменувалося пробудженням національної свідомості, національ¬но-визвольними рухами. Історизм став гаслом романтичної філософії та літератури, і першою стежкою до його осягнення було знайомство з фольклорним епосом та історичними документами — хроніками, літопи¬сами.

Цей рух захопив українську інтелігенцію — насамперед університет-

1 Костомаров Н. И. Обзор сочинений, писашшх на малорос-сийском язнке / Молодик на 1844 год.—1843.— Ч. 3.— С. 157—185.

10

ську, зокрема гурток харків'ян, центром якого був І. Срезневський. Минуле України уявлялося молоді вартим ліри Гомера чи пера Вальтера Скотта. М. Костомаров, як і його однодумці, жадібно вбирав ідеї роман¬тичної німецької філософії Гердера, Шеллінга, естетику ієнських роман¬тиків, які вчили, що «дух» народу, його історіософія найвиразніше ви¬явилися в його героїчному епосі. Історик-початківець творчо сприйняв це вчення, і воно позначилося на його ранніх поезіях, а особливо на драматургії. Проте мине небагато часу, і вчений лишить за фольклором тільки погляд народу на події, а історичну точність шукатиме в докумен¬тальних джерелах.

Займатися драматургією М. Костомаров почав одночасно з віршуван¬ням — взимку 1837—1838 pp., коли писав драму, «хоторой сюжет состав-ляла известная история Матреньї Кочубей» '. Українська література ще не мала ані жанру історичної поеми, ані історичного роману й повісті, ані історичної драми,— саме жанр історичної драми й намагався започаткувати М. Костомаров. І хоча драма про Мотрю Кочубей, ймовірно, так і не була завершена, письменник усе ж таки домігся свого: протягом трьох тижнів, у лютому 1838 p., він написав історичну драму «Сава Чалий» — першу в новій українській літературі, визначивши її жанр як «драмати-ческие сцени на малороссийском язьпсе» 2.

Дію в драмі віднесено до першої половини XVII ст.; пізніше М. Косто¬маров потерпатиме за свою хронологічну помилку: насправді ці події відбулися на сто років пізніше. Але провина письменника полягала лише в тому, що він повірив примітці до пісні про С. Чалого упорядників «Запорожской старини» — І. Срезневського та І. Розковшенка 3, а також М. Максимовичу, який пов'язав ці події з С. Наливайком, публікуючи пісню «Ой був в Січі старий козак прозванієм Чалий» 4. У цій пісні народ зви¬нуватив Саву Чалого в тому, що:

Ой не схотів да пан Сава козакам служити: Він пішов же до ляшеньків слави залучити.

Що не тільки да пан Сава церков да руйнує: Із бісами став за право й бардзо знахарює.

Такі два «обвинувачення» — зраду батьківщини й віри — висунув народ Саві, причому друге увиразнює і підтверджує загальне перше: зрада своєї віри була тяжким злочином.Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобио-графия.— С. 448.

До п'єс українською мовою «Сава Чальш» та «Украинские сценьї с 1649 года» автор подав назву, підзаголовок та дійові особи російською мовою.

3Запорожская старина.— Харків, 1833.— Ч. 1, кн. 1.— С. 60—73;

119-122.

4Украинские народнне песни, изданньїе М. Максимовичем.— М.,

1834.— С. 90—94.

11

М. Костомаров же інтерпретує вчинок Сави дещо інакше: відчуваючи велику образу й приниження через невдячність козаків, яких той пере¬можно водив на ляхів, підкошений підступництвом рідного батька, що спершу обіцяв синові допомогу в обранні гетьманом, а, зібравши раду, двічі заперечив проти цього,— Сава пристає на пропозицію коронного гетьмана С. Конецпольського, зроблену від імені польського короля,— прийняти гетьманство над українськими козаками. Сучасному читачеві незрозуміло: як може Сава Чалий погодитися на це, не тільки не відчуваючи себе зрадником «своїх», а й тішачись, що «хоч і поляки нарікуть (гетьма¬ном.— В. С), та зрадником не буду, уп'ять достанеться послужити рідній Україні»? А річ у тім, що після Люблінської унії 1569 р. майже вся Правобережна Україна відійшла до новоутвореної Речі Посполитої під владу польського короля, котрий затверджував при владі обраного козаками гетьмана; і козацькі гетьмани, визнаючи цю владу, не раз брали участь у спільних походах, про що справедливо й сміливо нагадує обурений Сава знахабнілому Конецпольському на початку четвертої дії.

Надії Сави Чалого встановити братерські взаємини між народами або хоча б домогтися від Конецпольського елементарної толерантності щодо громадянських прав українського народу, захистити його від наступу католицтва — церковної унії, дуже швидко зазнали краху; Конецпольський, побачивши незламність Сави, його готовність будь-якою ціною відстою¬вати правду, відбирає королівський привілей і свої подарунки, але все ж пропонує Саві захист від козаків, які повинні скарати його. «Се я знаю,— відповідає герой драми.— Та що ж тут? Крий Боже, я не боюсь смерті! Візьмете мене ви, мені те легко буде на душі, що за віру свою доведеться вмерти; уб'ють мене козаки, я весело мушу умирати: знатиму, що за короля свого предаю душу!»

Таким чином, бачимо, що письменник-романтик, знявши з Сави обви¬нувачення в зраді православної віри, робить його, навпаки, захисником її, не зрадником, а мучеником, жертвою інтриги зрадника Ігната Голого, який давно служив Конецпольському й помстився Саві за те, що той «відібрав» у нього наречену Катерину, а Катерині за те, що вона в мить розправи не згодилася прихилитися до Ігната.

Історичні Сава й Ігнат були учасниками антишляхетського повстання Верлана на захист короля Августа III; причому Сава справді перейшов на бік шляхти, а Гнат ще довго вів боротьбу. Але М. Костомаров тоді ще не знав цієї історичної правди, а використав лише пісню про Саву Чалого в кількох її варіантах.

Романтичний погляд на історію втілено засобами романтичної драми. Конфлікт мотивується сильними пристрастями: образою і честолюбством у Сази, заздрістю й мстивістю у Ігната,— це типові образи невизнаного праведника й мстивого лиходія типу Яго.

Козацький гурт зображено далеко не спрощено: козаки одночасно сентиментальні й жорстокі, патріотичні й корисливі, забобонні й легковір-

12

щале кожен по-різному: так, скажімо, справедливий і розумний Павло

протистоїть скорому на ЕЧИНОК Андрієві та загребущому Ничипорові. Блі¬дими фарбами виписано образ старого Чалого. Певне, І. Розковшенко в листі до І. Срезневського від 3 лютого 1839 р. мав підстави вважати характери персонажів слабо індивідуалізованими стосовно їх національ¬ного розмаїття, наводячи як вдалі зразки використання багатства націо¬нальних рис — героїв М. Гоголя та Г. Квітки-Основ'яненка '.Невдовзі, у 1840—1841 pp., письменник зробив спробу створити наці¬онально-історичну героїчну трагедію. В альманасі «Сніп» (1841) він опублікував трагедію «Переяславська ніч» про події початку національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького — визволення Переясла¬ва. Значно пізніше М. Костомаров у своїй автобіографії дав творові досить точну характеристику: зазначивши, що трагедія написана «пятистопннм ямбом без рифм, не разбивая на действия, со введением хора, что придава¬ло ей вид подражания древней греческой трагедии», він пише: «Сюжет трагедии взят из зпохи Хмельницкого при самом начале его восстания, но мне значительно повредило доверие, оказанное таким мутньш источни-кам, как «История русов» Конисского и «Запорожская старина» Срезнев-ского 2; кроме того, я уклонился от строгой сообразности с условиями века, которнй взялся изображать, и впал в напьпценность и идеаль-ность, развивши в себе последнюю под влиянием Шиллера» 3. Для дуже авторитетного історика середини 70-х pp. (коли він продиктував свою автобіографію) таке порушення принципу історичної точності в усьому, до найдрібніших деталей і мови, виглядало, справді, річчю вкрай неприєм¬ною. Проте надалі, в наступних драмах, йому вдавалося дотримуватися принципу історизму досить суворо.

Сюжет трагедії, де на чільному місці — національно-релігійний момент визвольної боротьби, тримається на протиборстві двох ідей — помсти, носієм якої є легендарний отаман Лисенко, та християнського прощення й примирення, втілених в образі священика Анастасія. Волею автора, але в далекий від реальності спосіб, перемагає ідея примирення. Так, як і в шексігірівському «Гамлеті», супротивники — Лисенко й польський старо¬ста, завдавши один одному смертельних ран, миряться перед смертю, і Лисенко спиняє різанину в місті; новацією для української драми (але не для російської, де вже існував, скажімо, образ незламної Марфи Борецької в трагедії М. Погодіна «Марфа, посадница новгородская», 1830) був образ сестри Лисенка й коханої старости — Марини. Це —

1Харківська школа романтиків.— Харків, 1930.— Т. 3.— С. 12—13.

2Питання про автентичність «Запорожской старини» дискутується:

Романець О. Чи фальсифікат «Запорожская старина»? // Народна

творчість та етнографія.—1967.— № 1.— С. 24—38.

3Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиогра-

фия,—С. 454.

13

високоромантичний образ жінки, яка приносить в жертву заради визво¬лення батьківщини свого коханого й сама бажає загинути разом з ним; коли ж її брат і коханий вбивають одне одного в двобої, вона йде в монастир.

Попередницею високої трагедії були, можна гадати, не лише палкі драми Шіллера, але й, скажімо, трагедія В. Кюхельбекера «Аргивяне», написана на початку 20-х pp., і «Войнаровский» та інші думи К. Рилєєва.

Десь із травня 1843 p. M. Костомарова захопив образ Богдана Хмель¬ницького. Праця, перервана арештом, була продовжена і на засланні, після чого опублікована '. Події кінця 1648 — початку 1649 pp., докладно описані на початку другого тому, Костомаров поклав в основу драматичного уривка «Украинские сценн из 1649 года», створеного у 40-х роках. Прагнення автора точно відтворити історичні факти виявилося в дослів¬ному цитуванні документально засвідчених висловлювань Хмельницького, Вешняка, Джеджали тощо, до того ж має місце переобтяження латин¬ськими висловами мови польських комісарів — воєводи Киселя й ксьондза Лентовського; через що ці «сцени» перестали бути сценічними і стали «драмою для читання».

В той же час ця точність має певні межі: між учасниками розмови козаків з послами — «аріанин» Юрій Немирич, присутність якого тут більш ніж проблематична, а також дружина гетьмана Ганна (Чаплинська). З її постаттю пов'язане цікаве повідомлення В. Горленка: виявляється, що далеко згодом, влітку 1883 p., коли історик познайомився з новим польським джерелом часів Хмельницького, він до деталей продумав зміст нової історичної драми про визвольну війну, яку збирався написати цього ж літа, але натомість написав «Зллиньї Тавридьі». Драма мала почи¬натися з урочистого в'їзду Хмельницького до Києва — саме того, що зобра¬жений у цих «Сценах», але змістом п'єси мали бути взаємини Чаплинської із управителем. Драма мала закінчуватися страшним покаранням жінки за зраду,— у цьому був «вузол того трагічного зламу», який спричинив пізніші загадкові вчинки й невдачі Хмельницького 2.

«Сцени» не датовані; але те, що вони були в паперах Г. Мордовцевої, знайомої Костомарова по Саратову, разом з іншими ранніми творами, засвідчує, що вони справді, як твердить упорядник «Литературного насле-дия... Н. И. Костомарова», написані у 40-х pp.; та й у плані драми, ані в п сюжеті місця для сцени зустрічі з польськими комісарами немає.

Повідомив В. Горленко і про те, що М. Костомаров написав ще одну історичну драму українською мовою — «Косинський», але вона загубилася в надрах поліцейських архівів після арешту 1847 року.Поринувши у дослідження часів Богдана Хмельницького, історик домагається переведення в Київський учбовий округ, щоб бути ближче до місць подій та до місцевих приватних архівів, і дістає роботу викладача гімназії в м. Рівному. Зупинившись на десять днів у Києві, він познайомився й близько зійшовся на основі спільних фольклористичних та літературних зацікавлень з П. Кулішем та М. Максимовичем, ректором Київського університету.

По дорозі до Рівного М. Костомаров оглянув Острог із залишками замка князів Острозьких. Вчителюючи в гімназії в Рівному, він зблизився з майбутнім кириломефодіївцем, латиністом, а за уподобаннями — фоль¬клористом, Петром Омеляновичем Чуйкевичем. Свята історик використо вує для мандрівок по історичних місцях Волині й Поділля, відвідує Дерманський монастир і Гощу, Кременець, Почаїв, Пляшову — місце битви під Берестечком, розшукує пов'язані з Хмельницьким документи, записує народні пісні й перекази. З листа до К. Сементовського від 6 грудня 1844 р. видно, як його вразив і обурив безсоромний визиск селян-кріпакік «... обращение с ними таково, что превосходит всякое понятие об утесне-нии и приводит в трепет друга человечества» '.

З початком нового навчального року М. Костомаров почав викладати історію в Першій київській гімназії. Мешкав він спершу разом із студентом університету, який тоді вже захоплювався фольклором, а потім став і письменником — О. Марковичем; а з січня 1846 р.— з випускником Дерптського університету, юристом і математиком М. Гулаком, який служив тоді в канцелярії губернатора перекладачем Археографічної комісії.

їх відвідував В. Білозерський, тоді випускник університету. Гулак, Костомаров і Білозерський, обговорюючи проблеми слов'янського єднання, якими М. Костомаров захопився ще в харківському гуртку І. Срезнев-ського, дійшли висновку, що їх практичне здійснення можливе лише через федерацію рівноправних слов'янських народів, за умов знищення кріпацтва й усілякого рабства та широкої освіти народу. «С зтой целью явилась мьісль образовать общество, которого задача бьиа бьі распростра-нение идей славянской взаимности...» 2 До засновників невдовзі приєдна¬лися поети Т. Шевченко й П. Куліш, О. Маркович, О. Навроцький — поет, студент філософського факультету, родич М. Гулака, студенти І. Посяда, Г. Андрузький, О. Тулуб, полтавський історик Д. Пильчиков та інші. Спільно склали статут, програму, товариству дали ім'я Кирила й Мефодія.

Тим часом М. Костомаров відпрацював учбовий рік у гімназії, а в червні виступив з блискучою лекцією в університеті і був одноголосно обраний

1Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России.—

Отечественнме записки.—1857.— №№ 1—8.

2Горленко В. П. Южнорусские очерки и портрети.— К., 1898.—

С. 113—115. Задум Костомарова здійснено у романі П. А. Загребельного

«Я, Богдан» (1982).— Авт.

14

1 Україна.—1925.— № 3.— С. 48.

2Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобио-

графия.— С. 475.

15

університетською радою професором кафедри історії. «То бьш один из самнх светльїх и памятннх дней моей жизни» '. З кінця серпня він уже викладає в університеті, готує курс лекцій, вивчає події часів визвольної війни, пише «Славянскую мифологию», збирає в себе на квартирі студентів, що захоплювалися історією, читає лекції в пансіоні пані де Мельян, де зустріне Аліну Леонтіївну Крагельську, яка стане його нареченою. Вона була здібною піаністкою і невдовзі з успіхом виступила в концерті разом із Лістом.

На Різдво, перед Новим, 1847 роком, у М. Гулака знову зібралося товариство, знову лунали запальні промови, полум'яні інвективи й про¬роцтва Т. Шевченка, снувалися плани. Студент О. Петров, який жив по сусідству з М. Гулаком, почувши розмову, й собі приєднався до товариства, записував усе, що чув тоді й згодом, і в березні подав донос куратору уні¬верситету генералу О. Траскіну.

Весілля М. Костомарова мало відбутися ЗО березня, але його раптово арештували і, протримавши дві доби в поліції, відправили до Петербурга. Це сталося того дня, коли він мав іти під вінець2. Розчавлений цинізмом усього, що відбувалося, й невідомістю, він протягом п'ятиденного шляху відмовлявся від їжі, вирішивши заморити себе голодом, як колись вчинив римський історик Кремуцій Корд. Настане час, і М. Костомаров зробить його героєм однойменної драми, значною мірою автобіографічної. Від голо¬дування його відмовив супроводжуючий: треба було їсти, щоб зберегти си¬ли для допитів, аби не підвести друзів. І йому вдалося, не виказавши нікого, переконати начальство в тому, що він користувався «неблагонадійними» рукописами, в тому числі й віршами Т. Шевченка, з науковою метою; програму оголосив знайденим анонімним напівпольським, натвукраїнсь-ким рукописом, заперечуючи авторство М. Гулака, яке той засвідчив; авторство ж статуту брали на себе одночасно В. Білозерський та М. Гулак.Коли Т. Шевченко з вікна камери III відділу побачив матір М. Костома¬рова Тетяну Петрівну, яка, приголомшена горем, ішла на побачення зі своїм єдиним сином, його вразило її зчорніле від туги обличчя. І поет, як це не парадоксально, зрадів власному сирітству: його казематна поезія «Н. Костомарову» сповнена пекучого почуття самозречення:

Дивлюсь: твоя, мій брате, мати Чорніше чорної землі Іде, з хреста неначе знята... Молюся! Господи, молюсь! Хвалить тебе не перестану! Що я ні з ким не поділю Мою тюрму, мої кайдани!

1Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиогра-

фия.— С. 476.

2Драма нещасливого кохання Костомарова й Аліни вразила уяву не

одного письменника, ставши основою романів Д. Мордовця «Професор

Ратмиров» і В. Домонтовича (В. Петрова) «Аліна і Костомарш».

16

М. Костомарова засуджено до року ув'язнення в казематі Петропав¬ловської фортеці та до заслання у Вятку, пізніше замінене заслан¬ням до Саратова. У фортеці М. Костомаров учив іспанську мову, займався й грецькою, прочитав в оригіналі всі романи Жорж Занд.

На засланні в Саратові, куди його привезено в червні 1848 p., в колі друзів-літераторів Г. Пасхалової, О. Пишна, М. Чернишевського, пізніше — Д. Мордовця, М. Костомаров, як йому те властиво було завжди, прова¬див діяльне творче життя. Працюючи статистиком, він вивчав архіви, робив етнографічно-фольклорш записи, писав історичні розвідки (про Сте¬пана Разіна та Богдана Хмельницького), а також вряди-годи поезії, най¬більше балади. У цих творах ще виразніше розвинув свій поетичний принцип поєднання фольклорного матеріалу з історичним (балади «Брат з сетрою», «Ластівка», «Наталя»).

Легенда про квітку «братки», чи «брат-і-сестра», на історичному тлі татарського нападу на Київ покладена в основу балади «Брат з сестрою» (1848). Витоками цього твору, окрім згаданої легенди, є й народні пісні про татарську неволю, і літературні ремінісценції (читаючи, наприклад, рядки «Сам утворний, ростом статний, // На все бойкий і придатний...», мимоволі згадаєш безсмертні рядки І. Котляревського: «Еней був парубок моторний // І хлопець хоть куди козак. // Удавсь на всеє зле провор¬ний...»). З поетикою дум твір споріднюють повтори, особливо анафоричні, парне римування, фольклорні епітети; цитати з народної балади автор вирізняє курсивом, як і в наступних творах.

В баладі «Ластівка», міфологічною основою якої є перетворення матері, що тужить, на ластівку, дія неквапно розгортається за докладним оповідан¬ням з Іпатіївського літопису про раду киян з Володимиром Мономахом та похід його з князями на половців. Автор сполучає у великому обсягом творі й переказ літопису, і фольклорний сюжет про матір-удову та її єдиного сина, якого мати не пускає у похід, а він іде й гине. Тут і фольклор¬но-релігійний мотив материнського прокляття, якого не може відвести й наступне прощення й молитва за сина. В основі стилізації материнського голосіння — відома фольклорна метафора смерті-весілля.

За літописним оповіданням створено також баладу «Співець Митуса», але тут маємо вже не історично-побутову, а алюзійно-історичну баладу з потужним громадянським звучанням. Образ непокірного співця, лише згаданий в літописі, виростає у величну постать безстрашного пророка, який осуджує князівські руйнівні чвари, віщує смерть і забуття князям, а народові — світлу будучину. Енергійний вірш, афористична точність і лаконізм вислову, ораторський пафос інвективи, непохибно переданий історичний колорит висувають твір на чільне місце серед балад М. Косто¬марова, та й не тільки його.

Не уник поет спокуси звернутися до сюжету «Ленори» Бюргера, багаторазово опрацьованого українськими й російськими поетами, але, за своїм звичаєм, розвинув історичне тло — переніс дію балади «Наталя»

17

(1855) на час після облоги Севастополя у Кримській війні: наречений Наталі поліг саме там. Проте колорит балади, що, за традицією, мав би бути похмуро-загрозливим, яснішає — і завдяки безстрашності героїні, й завдяки апологетичному діалогові славних дідів-запорожців із онуком-героєм.1852 p., перебуваючи на лікуванні в Криму, М. Костомаров переклав російською мовою свою драматичну поему «Пантікапея» (1841), значно переробивши й текст твору і його композицію («Юпитер светльш пльшет по зеленнм водам киммерийским...»). Він дописав другу частину, зробивши її героєм тінь замученого тираном поета, в долі якого зображена життєва драма самого автора. В такий спосіб і образ боспорського царя, який у «Пантікапеї» викликав співчуття як жертва блюзнірського руйнування старих святинь, опромінюється іншим, кривавим світлом, а твір набуває алюзійності, яка надає йому політичного звучання. І. Франко вважав поему «Юпитер светльш пльшет по зеленьїм водам киммерийским...» одним із «найзамітніших та найглибше продуманих творів, якими може повеличатися російське письменство XIX віку». Прагнучи «присвоїти сей твір нашому письменству та додати рівночасно нев'янучу квітку до вінця слави М. Костомарова» ', І. Франко 1915 р. перекладає твір українською мовою під назвою «На руїнах Пантікапеї».

Відзначаючи жанрову (балада історична, побутова, історико-фантастич-на, віршоване оповідання, драматична сцена, лірика кохання, філософська, фольклорні стилізації тощо), стильову й ритмічну розмаїтість, риси сенти¬ментальності й риси раціональності, визнаймо влучність сказаного І. Фран¬ком: «Було в тих віршованих творах дещо відмінне від усіх інших сучас¬них українських творів, щось енергічне, хоч здержане, в усякім разі харак¬терне, хоч не блискуче» 2.

Арешт із слідством у III відділі теж полишили слід у драматичній творчості письменника. Відбувши рік, за царським присудом, в ув'язненні у казематі Петропавловської фортеці, М. Костомаров мав доволі часу, щоб проаналізувати саме слідство й поведінку та характери слідчих і — ширше — виробити свій погляд на суть взаємин самодержавства з інтелі¬генцією. 1849 р. вже на засланні в Саратові була написана алюзійна політична драма російською мовою «Кремуций Корд», для якої автор обрав безпрецедентний суд імператора Тіберія над істориком Кремуцієм Кордом, який звинувачувався в прихильному ставленні до республіканців, убивць автократа Цезаря. Доти за таке ніколи не карали.

У творі, кожна дія якого має свою назву: «Доносчики», «Тиран», «Историк»,— дана нищівна характеристика моральної деградації суспіль¬ства, де пишним цвітом буяє доносительство всіх і кожного одне на одного,

1Ф р а н к о І. Зібр. творів: У 50 т.— К., 1985.— Т. 41.— С. 281.

2Франко Т. І. «На руїнах Пантікапеї» (переклад І. Франком поеми

М. Костомарова).— Радянське літературознавсто.— 1959.—№ 1.— С, 132.

18

культивоване лицемірним і жорстоким самовладдям. Та чесні й щирі почуття ще залишилися в кращих серед громадян. У цинічних монологах Тіберія й інвективах провокатора, придворного поета Сатрія (де проде¬монстрована «методика» реального провокатора О. Петрова), так ясно характеризується царизм, що драма справді змогла побачити світ лише 1862 р.— в період революційної ситуації в Росії, коли уряд змушений був вдатися до проведення соціальних реформ, головною з яких була відміна кріпосного права.

В персонажах драми легко впізнати реальних прототипів: в ласкаво-лицемірній мові підступного Сеяна — таку ж і з тими ж улюбленими слівцями мову керуючого III відділом Л. Дубельта; в Кремуції — самого М. Костомарова, підданого політичним обвинуваченням за відібраний у нього рукопис про слов'янське єднання — відомих «Книг битія українсько¬го народу». Алюзійність цього, по суті, політичного памфлету була одразу розпізнана читачем, і недаремно М. Салтиков-Щедрін у рецензії на нього (Современник.—1863.— № 1—2) іронізував: «Трудно поверить, чтобьі могли бить такие времена. А между тем они бнли: в зтом убеждает нас летопись Тацита» , Та й нам, сучасним читачам, неважко впізнати недавню нашу історію в такому вислові імператора Тіберія: «Таких историков, как Кремуций Корд, мьі уважаєм, но нам они не нужньї. Нам нужньї историки, которме бьі хвалили то, что нам нравится, поридали бьі то, чего мьі не любим... О народ, жадньш к рабству, как игрок к деньгам, как сладострастний к женщине! Тн сам подаешь на себя бич! Я бью тебя — и уверяю, что люблю тебя; я запрягаю тебя— и уверяю, что я хра-нитель твоего спокойствия! Подлейте, подлейте, римляне, утешайте прези-рающего вас Тиберия!»

Завдяки прихильності місцевих офіційних властей М. Костомаров домігся дозволу на поїздку до Криму влітку 1852 р. для «поправлення здоровья»; восени 1855 р.— дозволу на поїздку до Петербурга, яку він використав головним чином для роботи в Публічній бібліотеці над моно¬графією про Б. Хмельницького, що її закінчив у березні 1856 р. і подав до журналу «Отечественнше записки».

Повернувшись до Саратова, він вмістив у виданому Д. Мордовцем збірнику (1859 р.) зібрані на Волині фольклорні записи і кілька своїх віршів.Від заслання звільнив М. Костомарова, як і Т. Шевченка, той же коронаційний маніфест нового царя Олександра II (липень 1856 р). Після звільнення М. Костомаров вирушив за кордон. Він побував у Швеції, Естонії, Німеччині, Франції, Швейцарії, Італії, Австрії, Чехії, не минаючи нагоди знайомитися з архівами, полікуватися, побачити все, що було найцікавішого в Європі. 1858 р. в Саратові історик працював над своєю відомою розвідкою «Бунт Стеньки Разина». Таким чином, уже дві перші

1 Щ є д р и н Н. (М. Е. С а л т н к о в). Полн. собр. соч.— М., 1937.— Т. 5.—С. 271.

19

великі праці історик М. Костомаров присвятив дослідженню народних

рухів;, і все життя він лишався істориком народу передусім, а не держав

із царями. К. Маркс, конспектуючи праці М. Костомарова «Бунт

Стеньки Разина» й «Гетманство Внговского», звернув увагу саме на

аргументацію істориком соціально-економічних передумов народних пов¬

стань '. Високо оцінив працю «Богдан Хмельницкий и возвращеяке Южной

Руси к России» М. Чернишевський в своїй рецензії в «Современнике» 2.

Т. Шевченко, прочитавши «Богдана Хмельницького» в Нижньому Новго¬

роді, захоплено записав у щоденнику 22 вересня 1857 p.: «Прекрасная кни¬

га, вполне изображающая зтого гениального бунтовщика. Поучительная,

назидательная книга! Историческая литература сильно двинулась вперед

в продолжение последнего десятилетия. Она осветила подробности,

закопченньїе димом фимиама, усердно кадимого перед порфирородньїми

идолами».»

Зворушливою була зустріч Т. Шевченка й М. Костомарова в художній майстерні Т. Шевченка в Петербурзі наприкінці липня 1858 р. Той спершу не пізнав М. Костомарова: «Должно бнть, я значительно изменился за одиннадцать лет разлуки с ним. Я, наконец, назвал себя. Шевченко сильно взволновался, заплакал и принялся обнимать меня и целовать» . Тоді ж, у Петербурзі^ під враженням оповіді випадкового супутника на станції в Саранську, М. Костомаров розпочинає писати повість «Сьп».

Це не був остаточний переїзд до Петербурга: з кінця серпня 1858 р. й по кінець квітня 1859 p. M. Костомаров ще працює в Саратові, в губернському комітеті, що вивчав питання майбутньої селянської реформи. Перебуваючи в Саратові, він одержав запрошення на кафедру Петербурзького університету. Однак, як виявилося в Петербурзі, до царя надійшов донос щодо «неблагонамеренности» книжки про С. Разіна; дове¬лося чекати, доки коронований цензор прочитає її сам. Цар прочитав і відгукнувся схвально; тоді й міністр народної освіти дозволив М. Косто¬марову викладання.

20 листопада 1859 р. після вступної лекції захоплені студенти винесли на руках лектора до екіпажа. «Вступая на кафедру, я задался мьіслию в своих лекциях вндвинуть на первьш план народную жизнь во всех ее частннх видах»4. Лекції М. Костомарова незмінно користувалися великим інтересом широкої аудиторії: темами їх була історія України (зокрема, гетьманство Виговського), історія Новгорода й Пскова, що при¬ваблювала вченого рисами республіканізму (народоправства).

1С а р б є й В. Г. Н. И. Костомаров в историографическом наследии

Карла Маркса.— Вопросн истории.— 1967.— № 8.— С. 49—59.

2Чернншевский Н. Г. Полн. собр. соч.: В 15 т.— М., 1948.—

Т. 4.— С. 701—702.

3Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиогра-

фия.— С. 522.

4Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиогра-

фия.— С. 527.

20

Ці роки — роки демократичних зрушень у суспільстві, активного політичного життя прогресивної інтелігенції, пожвавлення демократичної преси, роки публічних лекцій і виступів письменників, відкритих колектив¬них листів, підготовки суспільних реформ і польського повстання, роки величезної популярності й авторитету Т. Шевченка, М. Чернишевського й самого М. Костомарова з його лекціями і з його знаменитими «вівторка¬ми», на яких зустрічалися Т. Шевченко, М. Чернишевський, П. Куліш, 3. Сєраковський, Е.-В. Желіговський, В. Калиновський, брати Жемчужни-кови, вся редакція майбутньої «Основи», О. Пипін, часом І. Срезневський, інші професори й студенти університету — були найщасливішими в житті відомого вченого.Супутником і однодумцем М. Костомарова багато років був П. Куліш, близький йому від першого їх знайомства в Києві у 1844 р. Вони були спільниками по Кирило-Мефодіївському товариству, обидва засланці. М. Костомаров уважно стежив за літературною працею товариша, схвально відгукнувся про його «Чорну раду», а в 1859 р. умовив до видання «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России...». Влітку 1861 р. вони разом подорожували по Європі, пізніше листувалися (1864— 1867 pp.). He згодний з оцінкою праці П. Куліша, даною редактором «Вестника Европьі» М. Стасюлевичем, Костомаров розірвав угоду з ним, постраждавши при цьому й матеріально. Приїздив історик до П. Куліша у Варшаву й восени 1867 p., a 1873 р. влаштував його співробітником Археографічної комісії. Якось зумів подолати М. Костомаров і своє обурен¬ня з приводу недоброзичливого відгуку П. Куліша про нього у першому томі «Истории воссоединения Руси» (1874), але сказане П. Кулішем у дру¬гому томі стерпіти він не міг. їх шляхи розійшлися.

1882 р. в листі до редакції «Вестника Европн» з приводу брошури П. Куліша «Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року» (№ 8.— С. 729—748) М. Костомаров протестує проти зневажання П. Кулішем рідного народу та його історії, що виявилося у звеличенні культурницької місії польської шляхти, яка нібито створила на Україні «пишноквітчастий, вічноспівучий, вічнотанцюючий рай», і протиставленні їй диких напасників — повстанців, учасників визвольної війни Б. Хмель¬ницького. У статті «П. А. Кулиш и его последняя литературная деятель-ность» (Киевская старина.— 1883.— № 2.— С. 221—234) висловлено обурення з приводу хвали П. Куліша Катерині II за розорення Січі та паплюження, якому він піддає Т. Шевченка за те, що той прокляв цю «злую вовчицю».

У петербурзькому колі друзів дуже близьким йому був М. Черни¬шевський. У своїй автобіографії М. Костомаров присвятив М. Чернишев-ському кілька теплих сторінок, не приховуючи того факту, що «в своих убеждениях я с ним не только не сходился, но бил в постояннмх про-тиворечиях и спорах. Близость с ним сложилась в Саратове и продолжалась в Петербурге до тех пор, пока собнтия по поводу студенческих де-

21

монстраций не развели нас совершенно. Черньїшевский бьіл человек чрезвьічайно даровитьш, обяадавший в вьісшей степени способностию производить обаяние и привлекать к себе простотою, видимим доброду-шием, скромностию, разнообразньїми познаниями и чрезвьічайньїм остро-умием. [...] Черньїшевский в своей частной жизни, в своих приемах казался в вьісшей степени мягким, добродушним, чистосердечннм, люб-веобильньїм». Однак написав М. Костомаров і про ті крайнощі — «безбо¬жне, материализм, ненависть ко всякой власти», які особливо неприйнятні були для автора «Автобиографии» 1875 p.: «Прудоново положение, что собственность єсть зло, Черньїшевский развивал до крайних пределов, хотя сознавался, что идеал нового общественного строя на коммунисти-ческих началах еще не созрел в умах, а достичь его можно только кровавьі-ми разрушительньїми переворотами» '. Мабуть, нині варто підійти не з такою категоричністю до оцінки обох позицій, як робилося донедавна. За українським літературним процесом М. Костомаров стежив від початку свого виходу на цей шлях — від опублікованого в альманасі «Молодик» (1843) огляду українських видань: рецензував він і Кулішеві «Записки о Южной Руси», і його роман «Чорна рада», «Украинские народньїе рассказьі» Марка Вовчка в її автоперекладі. Чимало уваги приділяв він і творчості Т. Шевченка, смерть якого сприйняв як тяжку особисту втрату. Про великого поета України, який водночас належав наро¬дам усього світу, М. Костомаров писав у рецензії на «Кобзар» 1860 p., у статті «Воспоминание о двух малярах» (1862), в огляді «Малорусская литература» (1871), у статті «Тарас Григорьевич Шевченко. 1814—1861» (1880). У виданому О. Русовим у Женеві 1876 р. «Кобзарі» Т. Шевченка він вмістив сповнені теплих почуттів спогади про поета.

А коли нарешті почав виходити журнал «Основа», серед засновників його був і М. Костомаров. Він працював у журналі якнайактивніше, ви¬ступаючи мало не в кожному номері. Тут опубліковано поезії «Із антоло¬гії: І. Еллада. II. Давнина», «На добраніч», «Співець Митуса», п'єсу «За¬гадка», ряд статей на захист української культури й мови, кілька історич¬них праць, в тому числі «Мьісли о федеративном начале в древней Руси», «Две русские народности», «Гетманство Вьіговского». Згодом, після припи¬нення видання «Основи», М. Костомаров разом із співвидавцем, профе¬сором Петербурзького університету М. Стасюлевичем, редагував «Вест-ник Европьі» (протягом двох років з осені 1865 р.); але й пізніше друкував там свої праці, так само як і в «Отечественньїх записках», «Современнике», «Киевской старине», «Русской старине», інших прогресивних газетах і жур¬налах.

У вересні 1861 р. почалися студентські заворушення, спрямовані проти антидемократичних урядових заходів університетських порядків. Вони пе¬рекинулися із Петербурзького в Московський та всі інші університети1 Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиогра-фия.— С. 573, 575.

22

країни. Петербурзький університет закрили. Студенти запросили М. Ко¬стомарова читати курс публічних лекцій з лютого 1862 р. Але невдовзі одного з професорів було заарештовано. Студенти поставили вимогу ви¬кладачам, на знак протесту, лекції припинити. Дехто з лекторів, в тому числі й М. Костомаров, який вже оголосив публіці тему наступної лекції, відмовились припинити лекції. Не послухав він і М. Чернишевського, який пішов від нього незадоволений, і відтоді недавні друзі перестали бачитись, але незмінно зберігали пошану один до одного. Пізніше М. Костомаров по¬яснював свій вчинок небажанням підкоритися примусові студентів, які захопилися «модою на лібералізм» замість серйозних занять наукою, що для нього складало сенс життя. А тому, мовляв, й не слід було наражати новостворений вільний університет на закриття. Зрештою, конфлікт при¬звів до того, що М. Костомаров сам подав прохання про увільнення його від професорства. Але за тим фактом, що відставка була прийнята і що не¬забаром вченого попереджено про те, що уряд не має наміру допускати його до викладання в будь-якому університеті, стояла санкція Олексан¬дра II. З'ясувалося, що професор і цензор І. Касторський написав доповідну про антиурядовий зміст лекцій М. Костомарова і цар визнав загальне спрямування їх шкідливим, революційним.

Настали роки реакції, почалися переслідування української культури. 1862 р. у Вологді опинився О. Кониський, з яким М. Костомаров співпра¬цював у виданні підручників для народу; в липні 1862 р. у Петропавловській фортеці ув'язнено М. Чернишевського; наступного року скарано на смерть учасників польського національно-визвольного повстання (в т. ч. його доброго знайомого 3. Сєраковського), а іншим довелось емігрувати (Е.-В. Желіговському, Бр. Залеському, Й. Огризку та ін.). На самого М. Костомарова посипались звинувачення в малоросійському сепаратизмі, і він змушений був не раз полемізувати з опонентами. Уявлення про те, яким широким фронтом вівся наступ проти української культурницької і освітньої праці та головного їх діяча в Петербурзі — М. Костомарова, дає початок чергової наклепницької статейки, підписаної криптонімом П. Д. і опублікованої у реакційному «Вестнике Юго-Западной России» (1863.— Липень.— С. 75) — «По поводу письма г. Н. Костомарова к г. редактору и издателю газетьі «День» (День.—1863.— № 29): «Г. Косто¬маров жалуется на вькодки, правильнее сказать — на протести против него«Москов[ских] вед [омостей]», «Киевск[ого] телеграфа» и «Вестника» Говорского. Только?.. А «Соврем [енная] летоп[ись]», «Русск[ий] ве¬сти [ик]», «Русское слово», «Библиотека для чтения», «Время», газ. «День» и отдельньїе брошюрм о хохломании разве говорят в полвзу дела Костома¬рова?.. А «Трудн Киев[ской] дух[овной] академии», «Руководство для сельск[их] пастмрей», «Универс [итетские] киевск[ие] известия», «Сион»?» '

1 Цитуємо за виданням: СавченкоФ. Заборона українства 1876 р.— К.; X., 1930.— С. 192.

23Однак М. Костомаров наполегливо змагався за видання підручників для народу, вбачаючи в них єдино можливий шлях просвіти народу. Він писав 25 лютого 1863 р. засланому до Вологди О. Кониському: «Ох, ли¬хо, та й годі! От і працюй, як знаєш, і турбуйсь, коли вас з України по Вологдам та по Вяткам розсилатимуть. Тепер не той час, щоб у ссилку грати; треба дома сидіти нишком та працювати. Народна освіта — от наше діло, от чого нам треба добиватись, а з правительством треба у ладу якомога жити, пам'ятуючи пословицю: «Мовчи, язичку, кашки дам». Найбільш треба об тім старатись, щоб правительство на нашу справу вовком не поглядало, щоб не лякалось ані бунтів, ані якогось там сепаратиз¬му та не мішало в нашій мові народові науку викладати. А то що з того за користь, як вас порозсилає, а народну мову почне нівечить. Ви там собі на чужині знидитесь, а на Україні народна справа як свічка стає. Пожалійте народ свій, панове, кожна така ссилка йому серце вражає» '. Як не відчути тут щирого болю за народну справу? І ніколи М. Костомаров не змовчував реакційній критиці, яка суперечила його поглядам, нехай і не завжди, з нашої точки зору, правильним. І свою наукову й літературну працю він вважав працею на користь обох народів — і українського, й російського. І, мабуть, нам годиться зрозуміти причину його реверансів російському скіпетрові і пам'ятати про М. Костомарова як передусім про автора сміливого листа до герценівського «Колокола» 2 і низки повістей, по¬стійним лейтмотивом яких є протест проти тиранії, деспотизму, як про істо¬рика, що написав такі праці, як «Богдан Хмельницький» (1857, пізніше до¬повнена), «Бунт Стеньки Разина» (1858), «Очерк торговли Московского государства в XVI и XVII .столетиях» (1857—'1858), «Очерк домашней жизни и нравов великорусского народа» (1860), «Севернорусские народо¬правства во времена удельно-вечевого уклада» (1863), «Смутное время Московского государства» (1866—1867), «Последние годн Речи Поспо-литой» (1869), «Начало единодержавия в древней Руси» (1870), «Руина, историческая монография из жизни Малороссии 1663—1687 гг.» (1879— 1880) та інші. Сучасна оцінка місця М. Костомарова в розвитку вітчиз¬няної історичної науки ще попереду; нам же цікаво познайомитись із ставленням до неї тогочасної офіціозної критики, що завзято пересліду¬вала прогресивну думку в науці й культурі.

Найяскравішим вираженням такої позиції є доповідна записка сумно-відомого М. Юзефовича — в 40-і pp. помічника попечителя Київського учбового округу. Саме він нібито з наміром допомогти попередив М. Косто¬марова про близький арешт і виманив у нього — начебто для сховку — рукопис програми товариства, передавши відразу його поліції. На слідстві у III відділі цей рукопис став основним доказом зловмисництва М. Косто¬марова й причиною суворого вироку. Оцей Юзефович «прислужився» укра¬їнській культурі й 1875 p., подавши доповідну, що лягла в основу т. зв. Ем-

1Україна.— 1925.— № 3.— С. 75.

2«Украйна» (анонімна) // Колокол.— I860—№ 61.— 15 січня.

24ського акту 1876 р. про переслідування української освіти й науки, а також і всіх тих, хто ще не потрапив під караючу руку царської адміністрації після Валуєвського циркуляра 1863 р. Критикуючи журнал «Основу» як орган «украинофильской интриги», він додав: «Но деятели «Основи» рядом с своєю пропагандою задались еще особою мнслью: подорвать у малорос-сиян сочувствие к русскому государству унижением и опозорением его истории. Для зтой цели нашлось у них под рукою хорошее орудне, историк Костомаров, человек с несомненним талантом, но слабодушньш и бес-характерньш, чрезвмчайно восприимчивьга и страстно увлекающийся, которого можно направлять и вести куда угодно. Костомаров, одаренньш, кроме таланта, добрим сердцем и всеми свойствами честного человека, по своей бесхарактерности во всю жизнь не знал определенного направ¬лення, всегда завися от внешнего влияния; он начал с того, что бьіл ярим панславистом, основателем общества во имя Кирилла и Мефодия для со-единения всех славян под русскую державу '. Потом, поступив под руководство Белозерского и Кулиша, он отдался всецело польско-украинофильскому направленню 2, пустил в «Основе» в ход две русские народности и изобрел русский исторический федерализм, чтобм показать исконное отсутствие в русской жизни народного и государственного единства. Накануне польс-кого восстания он дал Спасовичу увезти себя в Литву, ще вместе с ним братался с поляками, а потом писал против Польши. Возбуждаясь все более и более своими внушителями, он наконец, со злобою цепной собаки, стал бросаться на все, что єсть святого и чтимого в русской истории, грьізя с остервенением ее лучшие личности, подтасовьгаая и утаивая, для иска-жения собьітий, исторические памятники [...]. Плодн такой деятельности Костомарова составили целую историческую литературу, образовавшую особую школу и, конечно, надолго отравившую у нашей сбитой с толку молодежи отечественное чувство. [...] Но вся костомаровская литература написана увлекательно, пользуется притом ученнм авторитетом и потому пожирается с жадностью нашею умственно-растрепанною молодежью. Вся

1Ось як виглядав «панславізм» Костомарова 1860 p.: «...Мьі бм жела-

ли, чтоб все другие славяне соединились с нами в один союз, даже под ски-

петром русского государя, если зтот государь сделается государем свобод-

нмх народов, а не всепожирающей татарско-немецкой московщиньї. В буду-

щем славянском союзе, в него же веруем и его же чаєм, наша Южная Русь

должна составить отдельное гражданское целое на всем пространстве, где

народ говорит южнорусским язиком, с сохранением единства, основавного

не на губительной, мертвящей централизации, а на ясном сознании равно-

правности и своих собственннх внгод» (Костомаров М. І. Письмо к

издателю «Колокола» // Колокол.— 1860.— № 61.— 15 січня.— Цит. за

вид.: Письмо Н. И. Костомарова к издателю «Колокола». С предисловием

М. Драгоманова.—Женева, 1885.—С. 13).

2Той же Юзефович виводить початок «австрийско-польской интриги»

від діяльності поляків, зокрема письменника М. Грабовського, який «на¬

ставив» П. Куліша зненавидіти все московське (Див.: Савченко Ф.

Заборона українства 1876 p.— C. 375).

25

зта литература имеет не только свободньїй ход в книжной торговле и в журналистике, но и занимает почетное место во всех наших училищах и общедоступньїх библиотеках» '.

Але й таке ставлення верхів не змусило вченого полишити наполегливу боротьбу за легалізацію української освіти й культури. Як член Археогра¬фічної комісії, він видає кілька томів «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России...», «Трудов зтнографическо-статистической зкспедиции в Западнорусский край...», пам'яток давньої руської літератури, українського й російського фольклору тощо.

Перша фольклористична праця Костомарова — його дисертація «Об историческом значений русской народной поззии» (1843) — була глумливо зустрінута журналістом О. Сенковським. В. Бєлінський теж вважав, що цей предмет не вартий вивчення. А М. Костомаров вивчав і публікував фольклор усе життя. З його праць варто назвати найважливіші: «Славянская мифо-логия» (1847), «Историческое значение южнорусского народного песенного творчества» (1872), «Великорусская песенная поззия» (1872—1873), «История казачества в памятниках южнорусского песенного творчества» (1880, 1883) і низка рецензій та дрібніших праць.

Останні два десятиліття його життя минули в напруженій роботі; ча¬сом він так захоплювався, що працював і цілі ночі. Та усе ж знаходив час ідля мандрівок — і за кордон, і по Росії та Україні, в тому числі на Біле Озе¬ро, в Литву, по місцях Запорозької Січі, по Новгороду й Пскову, до Криму, на Соловецькі острови; бував на археологічних з'їздах у Петербурзі (1871), Києві (1872 і 1874), Тифлісі (1881).

1873 р. він зустрівся з овдовілою А. Кисіль, своєю колишньою наре¬ченою, і влітку 1875 р. одружився з нею в її селі Дідівцях на Прилуччині. Дружина не тільки опікувалася ним, а була його секретарем і порадницею.У 70-і роки М. Костомаров пише повісті. Відомо, що перший свій про¬зовий твір українською мовою на мотив української легенди про зв'язок з дияволом, який спонукав героя, бідного сільського парубка, до вбивства й цим допоміг йому розбагатіти, М. Костомаров написав у 1840 p., коли збирав український фольклор, захоплювався етнографією, історією, писав романтичні поезії та драми. З цього твору, повісті «Сорок літ. Малорос-сийская сказка», зберігся лише перший розділ, скопійований видавцем альманаху «Сніп» О. Корсунем. Через три з половиною десятки років письменник використав цей же сюжетний мотив, щоб написати мораліза¬торську побутову повість, дуже відносно пов'язану з міфом,— новий, по суті, твір «Сорок лет» (1876 p.). Але й він не був першим з його російських повістей. Письменник звернувся до прози вже уславненим вченим-істо-риком, фольклористом та етнографом, публіцистом і літературним крити¬ком. І не дивно, що від його, наукових праць, які становили добротну істо¬ричну прозу, тобто жваве, невимушене, докладне зображення й інтерпре-

Савченко Ф. Заборона українства 1876 p.— C. 376—378.

26

тацію науково встановлених фактів, якому у вітчизняній науці поклав початок М. Карамзін своєю «Историей государства Российского», не так складно було перейти до історичної белетристики, причому із заявленою в ній вірогідністю, документальністю.

Звернімо увагу на підзаголовки його повістей: «Сьш. Рассказ из времен XVII века», а в першій публікації було ще й документовано: «Из архи-ва фамильньїх преданий» (1858—1864); «Кудеяр. Историческая хроника в трех книгах» (1874); «Холуй. Зпизод из исторически-бьгговой русской жизни первой половини XVIII столетия» (1878); «Черниговка. Бьшь вто-рой половини XVII века» (1880). До художніх творів наближаються опуб¬ліковані в останні роки життя письменника «Бьітовне очерки из русской истории XVIII века»: «Московские торговки», «Царский родич», «Чер¬ви» (1883).

Джерела його сюжетів — легенди, усні оповідки, власні життєві при¬годи, а стосовно повістей «Холуй», «Черниговка» та «Бнтовьгх очерков» — то в їхній основі судові справи, і про це автор вважає за необхідне повідо¬мити читача у спеціальних виносках, зроблених на початку або й у кінці своїх творів.

Що спонукало дуже плодовитого історика взятися до художньої прози, зокрема історичної? На ці стимули кидає світло «Послесловие» до першої з цих повістей — «Син»: «Цель настоящего рассказа,— повідомляє автор у примітці до твору,— бьіла представить в повествовательной форме чертн нравов, понятий, обьічаев и домашнего бьіта в XVII веке. Для зтого избра-нн историческая зпоха и частное собьггие такого рода, где бьі удобно би¬ло связать поболе разнмх явлений старинной жизни» '.

Чи й справді йшлося про популяризацію історичних відомостей «в по¬вествовательной форме»? І так, і ні — ця відповідь1 випливає з уважного ознайомлення з першою історичною повістю відомого історика й маловідо¬мого українського поета. Не забуваймо також про невідпорний чар дав¬но популярних в Росії романів Вальтера Скотта. Міркуючи над повістю «Сьін», бачимо, що М. Костомарову імпонувала така обов'язкова риса вальтерскоттівських романів, як їх «антикварність», ряснота мальовничих описів реквізиту — одягу, зброї, збруї, житла зокола й всередині, архітек¬тури, пейзажу тощо. У своїх історичних дослідженнях М. Костомаров теж був якоюсь мірою антикваром — як назвав його М. Грушевський, і це стосується передусім повісті «Син» з її докладними описами. Дуже, проте, динамічними виглядають масові сцени — облоги, штурму, розправ, гра¬бунків, розподілу награбованого; ці похмурі сцени дають читачеві уявлен¬ня про реальні умови життя різних верств народу і про причини народних повстань. І навряд чи мали рацію закиди історику й письменникові М. Кос¬томарову у нерозумінні соціально-економічних підвалин суспільного життя.

«Син» є зразком історичної повісті, яка вже не була виключно пригод-

1 Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиогра-фия.— С. 516.— (Підкреслення моє.— В. С.)

27

ницькою та романтичною, а, в річищі загального тяжіння літератури до документальності, до жанру нарису, висунула вимоги історизму, вірогіднос¬ті подій та обставин, аж до найменших деталей. Але щодо принципу побу¬дови характеру ще не вийшла з вимог типово романтичної композиції обра¬зів — протиставлення романтичних героя та лиходія; не відмовилась від романтичного нагромадження жахів — убивств, помсти, різанини, страт то¬що. Така практика не суперечила уявленням письменника про історизм твору.Обстоюючи в полемічній статті про повість-хроніку «Кудеяр» (1874) право художника на деяку белетризацію, на «свободу изложения, при которой он может заставлять исторические лица говорить такие речи, о которьіх не сохранилось известий в источниках, и даже делать поступки, хотя бьі в источниках не значилось зтих поступков, лишь бьі только вьімьішленньїе речи и поступки не противоречили описьшаемой зпохе и характерам изображеннмх исторических лиц», М. Костомаров суворо до¬тримувався «правди внутрішньої»: «Я називаю внутреннею правдою вер-ность в изображении бьіта, нравов, понятий, побуждений, характера дейст-вий лиц в изображаемую зпоху» '.

Будучи реалістом стосовно історичних обставин і деталей, М. Костома¬ров розумів під «правдою внутрішньою» не зовсім те, що ми розуміємо нині; та й у самій дійсності XVI ст. було доволі яскравих, екзотичних барв, драматичних подій, пристрасних, навіть «демонічних» характерів. А традиція романтичної, зокрема пригодницької, розбійницької повісті чи роману зумовлювала великий вибір фабульних мотивів, перипетій, ситуацій.

В повісті «Кудеяр» чергуються зображення і торжества дужої людини: і вбивства нею беззахисної дитини, і тихого, але короткого сімейного щастя, і мук в'язня в турецькій тюрмі; є і втеча з рабства; є і розкоші ситого життя при ласкавому кримському хані; є моторошні сцени в катівні озвірілого напівбожевільного Івана Грозного 2 і не менш жахливі сцени загибелі людей в підпаленій з волі Кудеяра Москві. Усе це атрибути пригодницького роману, які, здавалося б, в найменших деталях вірогідні чи й просто документальні; але, знову ж таки, як і в повісті «Снн», концентрація цих епізодів стосовно долі тієї самої людини надає сюжету рис романтичної гіперболізації. Гіперболізований і сам його характер — похмурого богатиря, жорстокого й вразливого водночас (принцип конт-

' Костомаров М. І. Моє украинофильство в «Кудеяре» // Киев-ский телеграф.—1875.— № 85.— Цит. за виданням: Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова.— К., 1928.— С. 249.

2 «...Все злодеяния, питки и казни, изображенньїе мною в «Кудеяре», не видуманш мною: все зти чертьі можно найти в источниках об зпохе Грозного, все они даже вошли в «Историю» Карамзина. Я в своей хронике не сочинял в зтом отношении ровно ничего: нет ни одного мучительства, которое бьі нельзя бьіло подтвердить источниками, и на многие из них мож¬но указать, цитируя страницьі истории Карамзина» (Науково-публіцистич¬ні і полемічні писання Костомарова.— Там же.— С. 249).

28

расту — теж романтичний). Автор ледь-ледь схитрував, пишучи у тій же статті, що «во всей моей хронике не приводится ни єдиного собствен-ного имени, мною самим вндуманного...». Справді, існував якийсь Кудеяр Тишенков, який 1571 р. навів орду кримського хана Девлет-Гірея на Москву; і був легендарний розбійник Кудеяр, про якого в багатьох місцевостях збереглися легенди, завдяки чому він став героєм і художніх творів (див. коментар автора). Вимислом є мотив таємниці народження Кудеяра, який, зрештою, виявився царевичем, сином князя Василія III і його першої дружини Соломонії Сабурової '. Вимислено всі епізоди його біографії, яка є стрижнем композиції твору.

Автор засуджує жорстокість, але виправдує наміри героя. «Создает-ся,— зазначає Ю. Мани, дослідник романтичної повісті В. Наріжного,— та двойственность моральной оценки... двойственность освещения, которая будет отличать трактовку разбойничьей теми и — щире — процесса отчуж-дения, отпадения главного героя от общества —_в русском романтизме» 2.

Від романтичної поетики у творі — й спосіб парної контрастної розста¬новки персонажів: похмурим образам страшного царя з поплічниками протистоять світлі образи князя-воїна Дмитра Вишневецького, ідеальної дружини Кудеяра Насті, ідеальних державних діячів Олексія Адашева й Андрія Курдського. Маємо й контрастну пару образів церковників — фанатичного Сильвестра й п'яного хитруна Левкія,— все це персонажі епізодичні. Після зміни декорацій виступають на кін турецькі й кримські можновладці різного рангу, їх слуги й воїни. Усі вони дотичні до долі героя і швидко проминають; знову з'являються лише цар і хан.

У «хроніці» не знайдемо широких картин народного життя,— твір сконцентрований на головному героєві, і така композиція не сприяє розвит¬кові інтриги. Найрозвиненіші контакти героя з іншими персонажами — це сцени в розбійницькій ватазі, коли Кудеяр виношував план нападу на царя, коли той приїде на прощу у віддалений і загублений в лісах Радуницький монастир на Святому озері. Але й серед цього строкатого збіговиська, де випадок і недоля звели добрих і злих, розорених оприч¬никами селян і звичайних грабіжників, Кудеяр теж почувається самотнім, і небезпідставно: за першої ж серйозної небезпеки вони ладні заради власного порятунку з головою видати свого ватажка.Загалом, порівняно з повістю «Снн», цей твір динамічніший, з яскравіше вираженим пригодницьким сюжетом, і, хоча й тут ішлося про пізнавальну мету, все ж описам відведено небагато місця, вони виразніші й лаконічніші; не дивно, що читається він з непослабним інтересом. Повість користува¬лася успіхом у широкого читача; з боку ж реакційної преси на неї линула

1Тієї ж думки дослідник цього періоду російської історії А. Нікітін

(Н и к и т и н А. Точка зрения. Документальная повесть.— М.: Советский

писатель, 1985.— С. 291—292.

2Манн Ю. У истоков русского романа. // Нарежньш В. Соч.: В двух

т.— М., 1983.— С. 41.

29

Злива обвинувачень, квінтесенцію яких знайдемо у тій же процитованій вище доповідній записці М. Юзефовича: «Кудеяр» єсть последнее вьіраже-ние взбаламученного к Русскому государству воображения, хуже чего не придуммвал еще ни один из заклятих врагов России, даже польских. Цель ясна — представить русское самодержавне в ненавистном виде, и нельзя не удивляться изобретательности тех казней и мучительств, хотя бн и при Грозном, до каких дошла вдохновенная враждою фантазия автора...» ' Відповідаючи на подібні закиди у пресі, М. Костомаров був змушений опублікувати статтю, цитовану вище — «Моє украинофильство в «Кудеяре», де спростував обвинувачення у зловмисних вигадках й ненависті до всього російського 2.

Інтерес М. Костомарова до фольклору та міфології, в тому числі й до пізніших форм їх існування у свідомості людей, а саме — до забобонів, до яких належить і віра в існування нечистої сили, щомиті ладної втрути¬тися у мирські справи і згубити необачного, відбився й у його прозі. З цією темою пов'язані сюжети й згаданої вище української повісті «Сорок літ», написаної 1840 р. і пізніше втраченої (збереглася тільки копія першого розділу), і, як твердить В. Горленко, на раннього оповідання «Римская монета», написаного теж у 40-х pp., про що розповів йому в останні роки життя сам автор. Обидва ці твори, ще й українська драма «Косинський», зникли при арешті М. Костомарова у справі Кирило-Мефодіївського товариства. За переказом В. Горленка, «действие рассказа «Римская монета» происходит в России, в глухом уездном городке, но зта монета одна из тех, которне утаил Анания, продавший имение и принесший деньги апостолу Петру. Зто нарушение доверия, братского союза кладет печать проклятая на самьш металл, какими-то судьбами попавший в далекую землю. Переходя из рук в руки, монета становится источником несчастия и для лиц, к которьім попадает» 3.

Пізніше створена російська повість «Сорок лет. Народная малороссий-ская легенда» (1876) дуже відмінна,- наскільки можна спостерегти це за першим розділом, від первісного українського тексту, написаного в стилі народної казки з традиційним зачином і синтаксичними ходами й характер¬ною оповідною інтонацією, що споріднює його з гумористичними повістями Г. Квітки-Основ'яненка. В російській же повісті «Сорок лет» — інші імена (спільне — хіба лиш Придибалки); цілковито втрачено інтонаційний лад казки і взагалі місцевий колорит (залишено кілька українізмів на означення деталей побуту). Авторська розповідь втратила попередню невимушеність і співучість. Це, власне, цілком новий твір, написаний на спільний з ранньою українською прозою фабульний мотив.

1СавченкоФ. Заборона українства 1876 р.— С. 377.

2Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова.— С. 248—

251.

3Горленко В. П. Южнорусские очерки и портрети.— К., 1896.—

С. 125.

Повість суто прозаїчна й про буденні, сказати б, речі. Герой так і не помітив кари, якої боявся все життя. А кара, як вважає автор, відбулася: «...началом обещанной кари бьшо его многолетнее земное благополучне, а ее завершением — потеря Бога». Поза релігійним мотивом твір містить відчутний соціально-критичний смисл.

Років через десять повість так захопила Л. Толстого, настроєного тоді дуже співзвучно, що він дописав до неї новий заключний розділ, опубліко¬ваний 1902 р. в лютневому числі журналу «Образование». За Толстим, кара божа вилилася в непогамовні душевні муки, в постійний страх перед близькими, які нібито тільки й прагнули його смерті заради багатої спадщини, і тривала ця кара ще тринадцять років.

Найпомітнішу роль як рушій сюжету посідає містична тема про зв'язок з дияволом в повісті «Холуй» (1878). У ній, як і в пізнішій повісті — «Черниговка», як і в написаних в останні роки життя трьох «бнтовмх очерках», М. Костомаров йшов від готової розв'язки, віднайденої ним в черговій судовій справі. Серед маси перечитаних справ колишніх Приказів інтуїція художника вихоплювала ті, які таїли в собі несподівані, але такі характерні ситуації, що вбирали в себе цілі пласти суспільної свідомості. І завданням художника було вмотивувати таку розв'язку причиново-психо¬логічно, подієво; це справді мала бути розвідка в глибини суспільної психології, заснована на науково точному знанні.У цих повістях письменник не ставив перед собою мети змалювати незвичайні й захоплюючі пригоди героя, захопити читача вражаючими подіями, нестримними пристрастями, як того він прагнув у повістях «Смн» і «Кудеяр»; забуто й романтичну поетику. Читача, який призвичаївся до життєвої правди в народницьких повістях-нарисах П. Мельникова-Печерського, М. Помяловського, М. Лєскова, Ф. Решетникова, мала привабити й переконлива розповідь про долю одного з «малих сих» — людини, чи не найупослідженішої в післяпетровському суспільстві — звичайного кріпака на ім'я Василій Данилов.

Мабуть, лише нещасний Василій та легендарна пам'ять про Петра І користуються симпатією повістяра; у відгуках про покійного царя, який багато вмів і далеко бачив, ясно відчутна авторська апологія, котру не назвеш суворо історичним поглядом на цю виняткову постать; але такий підхід допомагає яскравіше показати те застійне міщанське багно, у якому загрузло російське суспільство після його смерті. У повісті маємо соціаль¬ний зріз цього суспільства в його міському варіанті. Автор демонструє незрівнянну моральну вищість простого холопа Васьки над своїми знатними власниками й жандармською владою, ще раз підкреслюючи цим власний демократизм. І поглиблений психологізм зображення, і соціальний істо¬ризм у погляді на тогочасну дійсність, безжальне оголення її волаючих вад — все це свідчить про те, що досвід реалістичної прози не обминув недавнього романтика.

ЗО

31

Не обминув, але й не став визначальним. В останні роки життя він публікує кілька оповідань і повість «Черниговка» (1880). Автора оповідань цікавлять не реалістичні малюнки буденного життя, а незвичайні, виняткові епізоди, в яких є щось таємниче, нерозгадане, можливо, містичне: це тема забобонної віри в примари («Вольная»), віщі сни («Тайновидець»), незви¬чайні прояви і збіги, мало не переселення душ («Фаина»), відгуки давніх злочинств («Ольховняк»), демонічні характери («Незаконнорожденнне»), драматичні ситуації, часом зображені дещ& іронічно («Приключения по смерти»). Герой оповідання «Тайновидец», єдиного з усіх, що грунтується на слідчій справі Тайного приказу, Петруша — простий і наївний, фанатич¬но віруючий страстотерпець, образ якого має багато спільного з образом холопа Васьки Данилова.

Остання велика прозова річ Костомарова опублікована 1881 р. Це — «Черниговка. Бьіль второй половини XVII века». До підзаголовка автор дав пояснення: «Содержание взято из дел Малороссийского приказа, хранящихся в московском Архиве министерства юстиции (Кн. 46.—• Л. 221—228). Все лица, действующие в зтом повествовании, вмводятся с особенностями речи своего времени». А завершується твір авторською приміткою: «О дальнейшей судьбе возвращенной на родину Ганнн Кусивнм в деле об ней известий нет. Мн сірого держались, в основних чертах, той фабульї, на какую случайно наткнулись, рассматривая актьі, храіія-щиеся в московском Архиве министерства юстиции. Мьі дозволили себе в изложении вносить только подробности истории бьіта и нравов описьша-емого времени на оснований черт, рассеянньїх в различньгх источниках того века». На цій підставі В. Петров, справедливо твердячи, що «з пильного додержання подій, описаних в актах архіву, Костомаров робить принцип своєї мистецької теорії», все ж, на наш погляд, перебільшує, коли цей принцип абсолютизує: «Він лишається в рямцях вичитаного факту і нічого не додає від себе»; «нічого свого!» ' Річ у тому, що ця невелика справа опублікована 2. Це було відомо В. Петрову, і він міг спостерегти, що спра¬ва стосується лише долі Ганни Кус, тоді як сюжет твору по-романному багатолінійний і діють в ньому як історичні особи, так і вигадані персонажі; і якщо мало не кожен крок гетьмана Петра Дорошенка відомий авторові з різних історичних джерел, то лінія Яцка Молявки-Многопеняжного, згаданого в справі як козак Яцка Федоров без будь-яких подробиць, а також лінія батьків Ганни й матері Яцька,-сумний кінець Чоглокова ціл¬ковито нафантазовані автором.

'Петров В. «Чернігівка» Костомарова. //Костомаров М. Чернігівка. Бувальщина з другої половини XVII віку. Переклад Б. Грінчен-ка.— К., Книгоспілка.— 1929.— С. III, IV.

2 Актн, относящиеся к истории Южной и Западной России.— Т. 13 (1677 —1678).—Спб, 1885.—С. 217—222.

32

Та й в історію Ганни письменник вніс ряд змін, які увиразнили її образ, піднесли його, яскравіше виявили трагедію героїні.

«Черниговка» — найромантичніший з усіх історичних творів М. Кос¬

томарова і найближчий до «Чорної ради» П. Куліша — не стилем, бар¬

вистим і невимушеним у Куліша, і не філософським підтекстом, але

предметом зображення, населеністю «бувальщини», де представлено різні

соціальні верстви народу, багатолінійністю сюжету, та й, зрештою,

тим, що зображуються трохи пізніші за часом події, повторюються деякі

персонажі, триває та ж епоха з її проблемами; і хоча в центрі твору націо¬

нально-визвольна боротьба на Україні, переломна в долях кількох персона¬

жів соціальні взаємини в козацтві на Україні й вотчинництві в Росіїсхарактеризовані, а значною мірою й зображені досить виразно й історично точно. Звернімо увагу на розповідь про те, як багатів, загарбуючи займан-щини, родич полковника Борковського полковий єсаул Бутрим; як везуть зібрані з куренів побори — подарунки сотнику Молявці, а з сотень — полковнику Борковському; як зображено необмежену сваволю вотчинника Т. Чоглокова у власній вотчині Прогной (за документом — Папжй); якими цілковито приниженими й безправними постають в московських Приказах двоє кріпаків — холопів Чоглокова тощо.

На відміну від однолінійності в попередніх творах, у повісті «Чернигов¬ка» розвиваються, час від часу дотикаючись і знову розходячись, сюжетні лінії взаємин Ганни Кусівни й Яцька Молявки, Кусів і Яцькової матері — Молявчихи, Молявки й Дорошенка, Ганни й Чоглокова з його холопами Ваською та Макаркою, Дорошенка й Самойловича у їх взаєминах між собою та з російським урядом, Чоглокова й приказних дяків Ларіонова та Калітіна, Ганни й Дорошенка тощо. Автор майстерно будує сюжет, під¬тримуючи непослабний інтерес до дії. Сюжет розвивається динамічно; автор відмовився від «датикварності»,— описам надано зовсім небагато місця. Центральною фігурою повісті, навколо якої обертаються на різних орбітах усі інші персонажі, є постать гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка.

1838 р. в першій своїй збірці «Українськії балади» Костомаров так уявляз собі гетьмана:

Було колись: Петро наш ім'янитий Хмельницького волення допевняв І, як той звір, увесь в крові облитий, З поганцями Вкраїну рабовав: Хотів в ставу позбави і недолі Нагибать скарб слабоди і визволу!

(«Дід-пасішник»)

Попри недвозначно різкий осуд все ж висловлено думку про високу мету, але здійснювану кривавим злочинством. Тоді М. Костомаров лише входив у вивчення історії України. У зрілі роки він дає виваженішу оцінку діяльності Дорошенка.

33

2 М. І. Костомаров, т. 1

Письменник далекий від ідеалізації свого героя — сина свого бурхли¬вого часу за пристрастями, достоїнствами й вадами: то владолюбного й грізного, то слухняного й по-дитячому покірного перед старою матір'ю, окресленою хоча й епізодично, але соковитими фарбами. Мати прокляла його за те, що він уклав спілку з Туреччиною, і син прислухався до цього. «И с зтой порьі, действительно, Петро Дорошенко охладился к союзу с бусурманами и іштался сойтись с Москвою. То бьіло желание как его матери, так разом с нею и всего народа, которьш, спасаясь от бусурманского господства, бежал громадами за Днепр искать новоселья в областях православного монарха. И Петро не прочь бнл от подданства царю московскому, но все-таки хотелось ему учинить зто подданство на таких условиях, которне бш ему и всей Украине давали наибольшую степень самобьітности и везависимости, и немало хитрил и вилял он. t—1 He уда¬лась ему и последняя попьітка пригласить крьімского салтана и заставить Самойловичевих козаков отступить от Чигирина» '.

В українській літературі образ П. Дорошенка тлумачився по-різному. Відсилаючи читача до статті Я. Дзири у четвертому випуску збірника «В сім'ї вольній, новій...» (1988), зазначу, що й літописець С. Величко, і Т. Шевченко («Заступила чорна хмара та й білую хмару...»), і Б. Грінченко (драма «Серед бурі») створили позитивний, навіть ідеалізований образ цього гетьмана. М. Костомаров-історик так підсумував діяльність Дорошен¬ка: «Обстоятельства препятствовали ему со всех сторон к достижению такого политического идеала, и он должен бьіл вести тяжелую напрасную борьбу с ними» 2. Якщо персонажі «Чорної ради» П. Куліша — першого українського соціально-історичного роману — ідеологізовані, втілюють певну ідею, то герої М. Костомарова є насамперед історичними — в них превалює правда історії і правда почуттів, як тих, що засвідчені документа¬ми, так і тих, що домислює автор.

Протягом життя письменник ще двічі звертався до драматургії: ймовір¬но, наприкінці 50-х — початку 60-х pp. створив інсценізацію народної казки «Про дівку-семилітку», текст якої записав ще 1840 р. в рідних місцях,— це п'єса «Загадка (3 народних уст)». В своє передостаннє літо написав історичну драму російською мовою «Зллиньї Тавридьі» (1883), попередивши текст історичним нарисом про грецькі колонії на Чорному морі та взаємини між ними. На відміну від попередніх історичних драм, які грунтувалися на відомих фактах, тут реалістично відбито взаємини двох грецьких колоній — Воспора (Боспора, пізнішої Керчі) та Херсонеса (пізнішого Севастополя), але сам конфлікт і персонажі домислені істори¬ком. Суть же конфлікту — боротьба вільного Херсонеса проти підступного

' КостомаровН. И. Черниговка. Бьіль второй половини XVII ве-

ка.—Спб, 1881.—С. 91.

2 КостомаровН. И. Русская история в жизнеописаниях ее глав-нейших деятелей.— Второй отдел. Вьш. 4-й: XVII столетие,— Спб, 1874.— С. 301.

34наміру Воспора підкорити його своїй владі. Це та історична проблема, яку _ в широкому розумінні — М. Костомаров намагався виявити в усіх своїх історичних працях і в тих фольклористичних, що стосувалися козацьких історичних пісень та дум. У рішенні ж правительки Херсонеса Гіккії стати під захист Риму сучасники помітили аналогію з долею України.

Твір має чимало рис класицистичної історичної драми: ідеалізацію позитивних характерів, в яких ідея громадянського обов'язку превалює над особистими почуттями, контрастне протистояння героїв лиходіям, вве¬дення хору, вживання 5-стопного ямба в особливо патетичних місцях, відсутність секретів від читача. Однак є в творі й риси романтичної поети¬ки: мотиви таємниці, змови й випадкового підслуховування наради змов¬ників; негативні персонажі позбавлені властивої класичним героям гід¬ності й власної правди: це типові романтичні лиходії, керовані корисли¬вістю, жадобою необмеженої влади; вони жорстокі й лицемірні.

Драма закінчується торжеством добра над злом. Оскільки переважає дія, інтрига над монологами й роздумами, драма призначалася автором, ймовірно, не лише для читання, а й для постановки на сцені. Загалом, історизм, політичний характер і громадянський пафос драматургії М. Ко¬стомарова обумовили її небуденність в потоці тогочасної сценічної про¬дукції.

На долю М. Костомарова, як і П. Куліша, випав тяжкий для української культури час: 60—70-і pp. були періодом безпрецедентних переслідувань українського слова, друку, освіти. Загальноприйнята в недалекому мину¬лому думка про відступ М. Костомарова з прогресивних позицій стосовно української мови та літератури має бути скоригована фактом шовіністич¬ної політики самодержавства щодо інших народів Російської імперії, коли кожен виступ на захист рідної мови, права народу на освіту рідною мовою, елементарного друку вимагав і неабиякої громадянської мужності, й пев¬ного дипломатичного хисту: переконати, наприклад, уряд, що народна освіта рідною мовою допоможе дальшому опануванню й російської мови та літератури; що українська література як така не становить небезпеки для підвалин «єдиної та неділимої» тощо. Але, коли наприкінці 1880 р. з'явилися чутки про перегляд урядом Емського акту 1876 p., M. Костомаров негайно відгукується статтею в січневому номері журналу «Вестник Евро-пш» (1881) — «Малорусское слово», де палко обстоює права української мови, доводячи негативні наслідки її обмежень, а в статті «Украинофіль-ство» (Русская старина.— 1881.— № 2.— С. 319—332) публічно спросто¬вує основш засади згаданої записки Юзефовича. Виразно відчувається у ре¬цензії на альманах «Луна» (К., 1881), опублікованій на початку 1882 p., торжество вченого, який нарешті тримає в руках давно очікуване видання (йому, щоправда, не судилося стати журналом) і з насолодою робить огляд як вміщених у ньому, так і інших, раніше й окремо опублікованих творів авторів альманаху. Наприклад, І. Нечуя-Левицького, який, на думку Костомарова, «как писатель, посвятивший свою деятельность изображению

2*35

простонародного бмта, занимает одно из первьіх мест в ряду писателей зтого рода у нас в России» '; а у цьому ряду він називає такі імена, як Д. Григорович, П. Мельников (Печерський), О. Потєхін, Г. Успенський. Критикуючи в цій рецензії, хоч і несправедливо, «ковані» слова — неологізми чудової поезії М. Старицького «Сиділи ми, каганчик миготів...», М. Костомаров керувався переконанням, що тільки ті слова матимуть право на існування, які природним шляхом виробить сам народ, що під¬несеться за допомогою освіти рідною мовою на вищий щабель духовного розвитку. А тому «чем по язьїку ближе малорусские писатели будут к простому народу, чем менее станут от него отдаляться, тем успех их в бу-дущем будет вернее». І вже тоді «обстоятельства впереди укажут, что должно будет писать далее» 2. Більше того: замість настирливого за¬певнення в статтях періоду переслідувань української культури, що укра¬їнська література має обмежуватися зображенням життя простолюду, тут він уже пише: «Мьі вполне разделяем желание видеть малорусский язьік развитьім до такой степени, чтобьі на ием без натяжки можно бьіло передавать все, что составляет достояние культурного язьїка, но на зто нужно время и значительное поднятие умственного горизонта в народе» 3.На початку 90-х pp. з приводу позиції М. Костомарова щодо розвитку української мови та літератури виникла полеміка: спершу М. Комаров (під псевдонімом М. Уманець) опублікував у часописі «Правда» (1892.— № 5.— С. 303—305) лист М. Костомарова до київських семінаристів, де писав, що М. Костомаров висловлював думки про «домове» призначення української літератури заради заспокоєння уряду. М. Драгоманов (На¬род.—1892.— № 13, 14) заперечив Уманцеві, твердячи, що М. Костомаров перебував на позиції панславізму, єднаючись у цьому з І. Аксаковим. Тоді І. Шраг (під псевдонімом Черніговець) виступив на захист М. Кома¬рова й М. Костомарова, нагадуючи про вимушену необхідність для про¬гресивних публіцистів типу В. Бєлінського, М. Добролюбова, М. Черни-шевського, О. Пишна, а також і М. Костомарова використовувати езопівську мову для висловлення заборонених ідей. Аналізуючи його статті 1881 — 1882 pp., Шраг доходить висновку про неправоту М. Драгоманова: «Хіба ж у всім цім не виявив Костомарів, що він бажав широкого розвитку українського письменства, а «не одної елементарної словесності для народу», як пише д. Драгоманів, признавав окрімність українського народу і української мови, таку окрімність, яку «общерусс» не признає, і, кажучи про те, що було тоді найпотрібніше, знаходив, що на все єсть свій час, указу¬вав, що треба зараз робити, а з чим і постривати не шкода, що можна від¬класти до іншого часу» 4.

1Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова.— С. 295.

2Т а м ж є.— С. 296.

3Т а м ж є.— С. 297.

4Черніговець (І. Шраг). Українське письменство і М. І. Кос¬

томарів (Відповідь М. П. Драгоманову).— Правда.— 1892.— № 8.— С. 565.

36

Останні п'ятнадцять років життя письменника минули у майже безна¬станній боротьбі із недугами; особливо тяжко перехворів він 1875 p.,— ймовірно, це був інсульт. Могутній організм змагався, брав гору, але трапля¬лися нещастя; двічі — 1881 та 1883 pp.— його на вулиці збивали сани, причому другого разу ще й проволочили через площу. Він непритомнів, очунював у поліцейській частині. І все це — на тлі легеневої хвороби. Все ж, ледве недуга відступала, він просив йому уголос читати; а тільки зводився на ноги — знову йшов до бібліотеки. Сучасники не вірили чут¬кам, що історик хворий: як же було вірити, коли друкувалися нові й но¬ві праці — сила дрібних, а з великих — історична розвідка «Мазепа» (1882), повість «Черниговка» (1881), драма «Зллинн Тавридн» (1884). Помер Микола Іванович Костомаров 19 квітня 1885 р. Його урочисто поховали на Волковому кладовищі в Петербурзі.

Нині читач уперше одержує чи не весь літературно-художній доробок письменника, що так довго перебував у затінку його блискучих наукових ■праць, але в якому проглядає тверда позиція і безперечний художній хист.

«Потомство беспристрастно раздает каждому принадлежащую ему славу.. »

(77. И. Костомаров. Кремуций Корд


*

Реферати!

У нас ви зможете знайти і ознайомитися з рефератами на будь-яку тему.

**






Не знайшли потрібний реферат ?

Замовте написання реферату на потрібну Вам тему

Замовити реферат